Петро Федорович закрив очі. Чи то сон був, чи мана його? Навряд чи сон, — бо Петро Федорович кинувся, мов опечений. Він хотів щось сказати, та язик не повертався у роті — задубів; важке зітхання сперлося в грудях. Він похлинувся ним, як похлинається чоловік водою; а перед очима стояла вже нова мана...
Стояв цілий збір учеників, учителів, інспектор, директор... На столі лежала книжка у жовтій палітурці — та сама книжка, котру не раз читав Петрові Жук і котру витрусив у його надзиратель. Як він про неї дознався і як вона перейшла з самого споду скриньки до божниці, — про те ніхто не знав. Знав тільки Петро, що звечора Жук з Шестірним за щось довго змагались; а на другий день прийшов надзиратель і поліз до божниці...
У зборі усі були похмурі; усі ждали чогось страшного, — наче усі були на кару виведені... Ось прочитали про вину Жукову... Ось оддали йому щось у руки... Цілий збор заколихався — і Жук вийшов з гімназії.
Коли вернувся Петрусь додому, то Жук укладав уже свої пожитки. Він був якось разом і хмурий, і ясний, і тривожно бубонів: «Петре! тепер мої руки розв’язалися... Сім рік вони були спутані, — сім рік в мою голову заганяли цвяшки гімназичної науки... Як вона досі не тріснула від неї?! А коли зосталася ціла, то нічого про се й згадувати».
— Як же ти тепер думаєш бути? — питав його Петрусь.
— Так, як і всі люди... Що ж? доступу мені в університет немає... Подякуй за се від мене Шестірному: скажи йому, що він не забариться високо піти угору! Це не посліднє наше розставання... ми з ним повинні стрінутись знову — може, в таких узьких суточках, де вже не розминемося так... Одначе хоч і не кажи; він сам добре знає! А сам ти, Петре, бережи себе, своєї душі, свого серця... Може, тобі коли прийдеться круто на сьому широкому світі, — знай: оця рука, наскілько зможе, запоможе тобі!
Жук подав Петрові руку — свою велику, чорну, гарячу руку... Петро плакав. Обнялись — поцілувались. Жук зложив свої пожитки на віз, сів — і поїхав. Мов хто криги приложив до Петрового серця, коли повозка скрилася з очей; мов хто здавив його за горло руками: сльози у три руч’ї облили його лице... Він упав на постелю — і довго плакав, важко плакав... аж поти не спустилося сонце за гору, не обгорнула ніч землю; аж поти не прийшов Шестірний з гостей, червоний-веселий. Від його страшенно несло хмелем... За ним незабаром убіг Попенко. Він десь цілий день крився. Ускочивши у хату, він мав щось сказати Жукові — і великим дивом дивувався, як почув, що Жука вже немає і не буде.
— Таки здобувся свого... А й огнем же грав! — вимовив він зітхнувши.
Сідало сонечко в сизо-червоні хмари; мов шматки розірваної ганчірки, висіли вони над горою, а зверху їх гоготіло червоне зарево. Коли зарево блідніло-зменшалося, хмари, мов живі страховища, роздималися-піднімалися — і щось страшне бубоніли, блимаючи огненними очима. Ніч чорною марою налягла на землю — і зорі не хотіли її звеселити. Темно, душно, парно, як буває душно і парно літньої ночі перед дощем. Ось і він не забарився... Шкварконула блискавиця, обвиваючи огненним поясом тюрму, і опустилася стрілою у яр; гогонула земля, тіпаючи на своїх широких грудях, як пір’їну, здоровенні палати, височенні церкви і невеличкі хати; зацокотали шибки у вікнах; струснулися підвалини; загуло-зашуміло в повітрі... Дощ, як з відра, линув на землю — і зразу покрив її калюжами. Побігли швидко, мов ящірки, патьоки з гір, стрибаючи на переступах, в’ючись гадюками по ровах, щось глухо булькочучи, грізно пінячи; зашуміла вода на низині, шукаючи виходу, і, не знаходячи, щось булькотала своїм бульбашковим язиком, наче сердилася... Моргала моргавка з усіх боків; переписувала темряву покрученими стрілами блискавиця; а грім гукав-торохтав на увесь світ своїм страшним гуком...
Усе те слухали люди з великим страхом у душі і молилися, щоб Господь їх помилував, одвернув свою караючу руку. Чули те і тюремщики — і якісь лихі почуття закрадалися у потайники їх серця; вони і собі молилися, — молилися, щоб грізний грім розбив їх домівку, а блискавиця обернула її у попіл... Злі, лихі люди! Їм і трохи не шкода свого безпечного захисту, даремного хліба... Злі, лихі люди!
Помчалися темнії хмари далі, зоставляючи по своєму сліду воду, понеслися вони на другий край, гудючи та блимаючи: край чистого неба усміхнувся своїм голубим личком, з блискучими зірочками-очима. Повіяв легенький вітрець, струшуючи з листу неопалі краплі, блиснув місяць — і усміхнулась до його земля. Заходив він, мов дозорчий, по горах, по долинах, по людських оселях; заглядає у темні шибки вікон довідатись, чи впокоїлися люди; прокрався крізь цямрину в криницю; пірнув на саме дно невеличкою іскоркою, — вискочив — і пішов никати по калюжах, заглядаючи в яри, зазираючи в провалля.