Канікули не забарилися пробігти. Петро знову  в дорозі. Виряджав його  батько, наставляючи; виряджала мати, наказуючи, щоб  стеріг  себе, не давався у руки  лихим  людям, котрих тепер  стілько розвелося, що  хотять  в достачах усіх порівняти, — зрікаються свого  добра, свого  роду  і йдуть на  неминучу погибель... «То — лихі  люди!» — каже  мати. А серце  Петрове болить разом  з матернім серцем... Йому вчувається пісня голодного люду;  йому  ввижаються їх недостачі, чорні  коряві руки, попечене обличчя, їх нечесані  кустраті голови... Ось  ціла  вервечка їх, з засуканими по  лікоть   руками, з  перегнутими спинами,  ворушаться по  жовтій  ниві... Як  крюк журавлів, тихо-помалу сунуть вони   уперед  та  вперед, колишучись-хитаючись; поперед їх — стіна  жита;  позаду  — як побите військо, снопи лежать рядами... Кланяються довгі  стеблі  додолу, — лягають під їх зубчастими серпами... Сонце стоїть  над  головою; пече, а не  гріє.  Біжить піт  з женців, заливає очі, капає з носа, мов  з лійки. А вони  все колишуться, все посуваються далі та далі...  Ось підвелася одна  молодиця у чорній дерзі, підперезана червоною крайкою. Ухопилася вона  від нестямки руками за спину і, охаючи, розгинається.

— Боже  поможи! — обізвався Петро з воза.

— Спасибі.

— Своє  жнете?

— Ні, панське.

— А з якого?

— З десятого...

Машталір зупинив коней, даючи  волю  паничеві побалакати.

— Поганяй! поганяй швидше! — каже  Петро.

Коні рвонули; курява знялася — і видно тілько   було, що  молодиця знову  схилилась, — і знову  заколихалася її постать. Далі курява усе закрила. «Лихі, лихі люди!» — думається  Петрові,  а  серце   його   щемить-боліє.  Окриває його  важка туга;  обгортають голову  чорні  думки; а перед очима — з  одного боку  мати  шепче: «Лихі  люди!»,  — а з  другого   — вони,  лихі, і  вказують  йому   на  тілько   що минуле поле.  «Дивись!  дивись!»  — мов  кажуть  їх понурі очі...  Петро і без того бачить... «Ой мати, мати! ти ж учиш любити!»  — шепче Петро... Виривається з його  душі крик журби, лемент горя  і росте, росте  у його  серці, окриває думками голову, ширить-просторить перед  очима знайоме поле, перегнутих людей...

— Скільки раз  по зеленій весні Бачиш вас по долинах розлогих? Чуєш  ваші  тяжкії  пісні,Ту голодну молитву до Бога?!  —

шепчуть гарячі  уста Петрові...

І тепер, тілько  вийди на шлях, Ховрашки мов, розкинулись люди По  безкраїх розлогих степах,І їх пісня тугу мою  буде...Та туга з їх сльозами зросла, У нужді  та неволі  кохалась, Через те і важкая безмірно така,І, як  степ  той, — широка — безкрая!
Перейти на страницу:

Поиск

Нет соединения с сервером, попробуйте зайти чуть позже