Далі... далі... Степи широкі; могили високі; села з дрібною дітворою, що в одних сорочках, побравшись за руки, ганяє по вулицях, босими ногами слід пише, малими руками підкидає пил угору і криє себе, мов запоною, від цікавих очей... Німі хутори між горами, покій котрих сторожать зелені верби, посхилявши свої віти над ставами... Городè курні, нечисті, з тиском крамарів, що, як черва та, кишить серед базару, серед міста, виглядаючи з крамниць, з шинків... І знову поле, і знову перегнуті люди, могили, хутори, села, городи і нудна та курна дорога... Далі... далі... Ось засиніла на небосклоні попруга. Чи ліс то, чи гори? Ось блиснула золота баня церкви; зазеленіла її покрівля; забіліли боки... Цілий ряд палат, будинків, мов низка білих зубів, виставилися на горі... Київ! Київ!.. Тихий, мов підземний, гомін разом з забоями дзвонів доноситься до його вуха... Де ж Дніпро? Ось і він — синій, аж чорний, мов шкура велетця-змія, піднімає свою гребенясту спину, роздимає покручені боки і з ревом та гуком стрибає на глинястий берег; думка-то збити з ніг німу величезну гору!.. І сердитий! лютуючи від невдачі, котить назад свою піняву хвилю... Далі... швидше!.. кватиря на кінці Києва... університет... товариство... Скільки-то його? З різних кінців, з різних сторін назліталося юнацтво набиратися розуму, слухати правди-слова... І всі молоді, як перемиті, і всі хоч часом прикриті і латами, пригнічені нуждою, — а з гарячим завзяттям у серці боротися з нею, — з дужими руками помірятися з життям, — з молодою головою, повною надій широких, шукання правди... І все те тілько і дивиться уперед, тілько й знаходе там свою утіху, свою радість, своє добро. Теперішнє, що колесить кругом його, таке непривітне, таке темне, безрадісне!.. Там тілько, у туманному просторі грядущого, горить-сяє ясне сонечко правди! До його, до того кращого стану, де не чутно сліз та горя, де не видно нужди та недостачі, де воля усміхається своїм теплим сміхом, — до того тілько й назброїлися оці молоді сили! Кожен тілько тим живе і дише, кожному воно сниться і ввижається. А тут? перед очима? Се треба розвіяти, як пил; змести — як нечистоту; вирвати з корінням — як жалку кропиву... Прикрим поглядом дивляться на його молоді очі; холодним сміхом обдають його гарячі уста... Тепле юнацтво! чесне юнацтво! З його клекотом зливав свій голос і Петро: до його надій приклонив він і свою душу: до його сили приложив і свої руки — і... помчався по тій широкій річці розумового життя, яку котять університети.
Він, такий чулий до сліз та болю, уразливий до безталання та нужди, — він узявся ті сльози виливати, ту нужду показувати... Гарячим словом, мов гострим ножем, він вирізував-обчірчував тяжкі візерунки нужди: в страшних постановах безнадійності та горя малював він її гіркі затії. Перед очима він ставив живих людей, з живими муками, з своїми невеличкими надіями: тілько хату теплу, працю повсякчасну, безнужне життя, — і того немає!.. І стогнали перед очима люди, розливаючи свої живі сльози... Товариство обгорнуло Петра, як доброго товариша; привітало, як свого талановитого писаку. Воно покладало великі надії на його; помагало йому у його праці — то добрим словом, то розумною порадою.
— Знаєш, Петре, що тобі бракує? — раз опитав його один з товаришів, прослухавши сумну Петрову приповістку, як крамар обдурює хлібороба.
— А що? Кажи.
— Ти мало бачив людей. Ти все малюєш нам тілько своїх хліборобів та орачів. Правда, добре малюєш; та хіба ж тілько все хлібороби та хлібороби? Є багато й майстрових, усяких ремісників. Ти нігде їх нам не виводив, не показував, — буцім їх і немає, і ніхто їх не бачив ніколи... Чого краще? Щоб недалеко ходити, — ти бачив наших рибалок?
— Ні.
— Ге-е! Завтра, братця, ходімо на рибалки. Чуєте? Завтра, чуть зоря — туди. Там можна і страви зварити, хліба тілько візьмемо з собою.
— Добре! добре!
Другого дня, ще сонечко не виткнулось з-за гори, ще не встигло продрати свої огненні очі, коли київські гори курилися туманом, а Дніпро, запнувшись своєю димчатою запоною, ховався від людських очей, — по зеленій оболоні метушилися в тумані щось за тіні. То — Петро з товариством простував до рибалок. Туман обдавав їх своєю холодною парою; осідав на їх одежі дощовими краплями; велика роса мочила їх ноги. Вони, не потураючи на те, ішли собі, — молоді, жваві, веселі. Вели жартовливу розмову; співали пісень; ганялися один за одним. Ось крізь сірий туман щось зачорніло; пляма дедалі все висовувалась, виразніше витикалася.
— Що то — сіно? — спитав хтось.
— Та то ж курінь.
Підійшли. Кругом куреня не видно нікого, тілько поверх його лежали сітки та геть осторонь на вбитих у землю кілках дебелів невід.
— Чи тут є хто? — відхиляючи двері в курінь, спитався один з товариства.
Звідти не окликався ніхто. Декотрі порвалися увійти в курінь.
— Не ходи туди. Там немає нікого.