Бабуня терпеливо діждалася, доки я заспокоївся, а потім підвелась і почала роздягатися, цитуючи народну приказку: — Хто пізно бродить — той сам собі шкодить; хто рано встає — тому бог дає.
Незважаючи на тяжкий відчай, я з величезною цікавістю стежив за нею. А вона зняла спочатку чепчик, що його заміняв їй чорний касторовий капелюшок, вийняла з-за пазухи золотий годинник, підкрутила його і повісила на цвяшок над каміном. Потім скинула білу шерстяну шаль, що зігрівала їй плечі, а трохи передихнувши, — чорне плаття і довгу батистову сорочку з стрічками. Після цього вона лишилася в самому корсеті, що, мов лати, заковував її з усіх боків, до самих пахов.
Зупинившись на цьому, бабуня вийняла штучні зуби, що, як той фокусник, надавали її обличчю зовсім моложавого вигляду, бо як тільки вона вкинула їх у склянку з водою, обличчя її одразу ж опустилось, обм’якло і стало звичайним обличчям доброї старенької бабусі. Та тільки-но вона надягла білий нічний очіпок, що зав’язувався під бородою стрічками, як воно знову стало скованим і холодним.
Нарешті вона заходилася скидати свої спідниці, яких було так багато, що я й полічити не зміг, бо знав тільки до десяти, а крім того, бабуня раптом сердито глянула на мене й наказала:
— Роберт! Одвернися до стіни.
Я підкорився, але ще довго чув шелест чудернацьких причандалів бабусиного вбрання, поки, нарешті, газове світло погасло і вона лягла поряд зі мною. Бабуня спала дуже тихо і спокійно, але ноги її були такі холодні, що я аж змерз. Крім того, мене дуже лякали її зуби, що світилися на нічному столику і гак вищирилися на мене, що здавалися мені страшенною пащекою якоїсь химерної потвори. Тому я довго не спав і дуже хотів лежати поряд з дідусем, незважаючи навіть на те, що він був таким поганим, як змалювала його бабуня.
Академія містилася в обшарпаному сірому будинку з прямокутною годинниковою вежею, побитими кам’яними сходами, довгими похмурими коридорами та задушливими класами, в яких ледве мерехтіло газове світло; уже понад сто років стовбичила вона поряд з Хай-стріт, на яку вело довге низьке склепіння, що нагадувало мені страшне провалля гори Гамелін.
В той день, коли я вперше мав пройти під цим склепінням, бабуня збудила мене дуже рано, радісно повідомивши, що костюмчик уже готовий. Вона відразу ж підвела мене до вікна, на якому він красувався, загорнутий у прозорий папір, щоб тим ще більше здивувати мене.
Поглянувши на нього, я так отетерів, що спершу не міг вимовити жодного слова. Костюмчик був зелений, такий зелений, що аж очі вбирав. Я вже не раз бачив цю матерію у бабуні, але гадав, що вона піде на підкладку.
— Ану, зодягни, — сказала бабуня з гордістю.
Я змушений був підкоритись. Піджачок сидів на мені мішком, а штанці мали вигляд звичайних довгих штанів, підрізаних до колін.
— Гарно! Чудово! — примовляла бабуня, повертаючи мене на всі боки. — А як хороше він сидить, хоч я й шила його на виріст.
— Ну, а колір, бабуню?
— Колір! При чому тут колір? Ти тільки поглянь, з якої він матерії... їй зносу нема.
Я опустив очі. Але глянувши на рукав, раптом побачив на ньому широкі пелюстки червоних троянд.
— Бабуню, дозволь мені зодягти сьогодні старий костюмчик.
— Дурниці! Я вже порізала його на ганчірки.
Вихваляючи свою роботу, бабуня трохи заспокоїла мене, зате Мардок доконав зовсім. Зустрівши мене на східцях, він мало не впав від здивування, а потім, схопившись за поручні, довго реготав, мов несамовитий. — Що, готовий? Уже готовий?
Мама не сказала нічого, тільки подала мені сніданок з ще більшою ласкавістю, ніж звичайно.
Похмурим осіннім ранком я вийшов на вулицю, і мій костюмчик яскраво засяяв на безбарвному ландшафті. Всі пережохі здивовано зупинялись, щоб поглянути на мене. Намагаючись уникати зустрічі з ними, я побіг незнайомими заулками, завдяки чому спізнився в школу.
Я довго блукав коридорами, поки знайшов нарешті другий клас, до якого зарахували мене завдяки рекомендації Кейт. Коли я зайшов, містер Долгліш уже розсадовив дітей і почав урок. Я намагався непомітно прослизнути на вільну парту, та він зупинив мене посеред класу. Як я пізніше довідався, він не був жорстоким, а, навпаки, з великим захопленням і любов’ю передавав нам свої багатющі знання; але бували й такі дні, коли, здавалося, сам чорт вселявся в нього. Якраз в таку хвилину я й потрапив йому на очі. Він нічого не сказав мені про спізнення, тільки зійшов з кафедри і почав кружляти навколо мене, уважно і дуже пильно оглядаючи мій костюм. Діти сиділи, мов зачаровані, і з великою цікавістю дивилися на нас.
Нарешті він посміхнувся і сказав: — Та це ж наш новачок! І, здається, вони в новому костюмі. Як бачите, дива ще не перевелися на цьому світі.
Діти захихикали.
— Підійдіть, сер, не пиндючтесь. Де це ви такий дістали? Чи не у Міллера на Хай-стріт? А може в універмазі?
Смертельно збліднувши, я прошепотів: — Його зшила мені бабуня, сер.
Клас зареготав, а містер Долгліш продовжував важно кружляти навколо мене.
— Чудесний колір! І до того ж підходящий... Адже ви, здається, ірландець... Чи не так?
Знову регіт всього класу.