Він повільно повернувся в мій бік. Що це? Невже його очі засяяли радістю?
Довга пауза.
— Я знав, що ти прийдеш, — промовив він і повчально додав: — Давніх друзів забувають, а при горі споминають.
Сівши дідусеві на коліна, я заспокоївся і почав виливати йому своє горе. Він спокійно вислухав мене, потім взяв люльку й задумливо промовив:
— Треба ось що зробити... — Після всіх поневірянь дідів голос дзвенів для мене, мов благословення спасителя. — Але справа в тому, чи зможеш ти це зробити?
— Зможу, зможу! — палко заволав я. — Я зроблю все, що ти накажеш.
Дідусь запалив люльку і кілька разів глибоко затягнувся.
— Хто з хлопчиків твого класу вважається найсильнішим, найупертішим і найстійкішим?
Я подумав хвилинку і відповів:
— Гевін Блер.
— Син пробста?
Я кивнув.
— Ну тоді... — дід вийняв люльку з рота, — ти повинен побити Гевіна Блера.
Я здивовано витріщився на діда. Адже Гевін не був моїм ворогом. Він завжди тримався осторонь від моїх мучителів і був єдиним, хто розмовляв зі мною. Гевін був чудесний хлопець: красивий, завжди задумливий; навіть м-р Долгліш прихильно ставився до нього. У всіх забавах Гевін був першим; а Берті Джемісона він міг збороти однією рукою.
Коли я все це розповів дідусеві, він якось дивно посміхнувся і спитав: — Ти що, боїшся?
Я похнюпив голову, уявивши собі кремезну постать Гевіна, його рішуче обличчя та чесні сірі очі. І признаюсь, що я таки боявсь його.
— Я зовсім не знаю, як мені його подолати.
— Я навчу тебе. Через тиждень ти зможеш побороти кого завгодно, навіть самого чорта. — Дід гордо розправив плечі. — Ми можемо написати листа м-ру Долглішу, щоб він поговорив із хлопцями. Та це лиш викличе ще більшу ненависть до тебе. Найкращий спосіб — це побороти найсильнішого з них. Ну, як, ти згоден?..
Тремтячи з ніг до голови, як той самогубець, що плигає з мосту в воду, я глибоко зітхнув і сказав: «Згоден».
Того ж таки дня, після вечері, ми почали тренуватися, домовившись перед цим, що бабуня нічого не знатиме про нашу витівку. Дід сотні разів примушував мене нагинатись і присідати, так що у мене аж паморочилося в голові. Потім він навчив мене, як тримати кулаки якнайближче до щелепів та як робити випади вліво або вправо. Нарешті, прийнявши рішучу позу, він скомандував: — Лівою бий! — Я лупанув його з усієї сили, і, на моє превелике здивування, дідусь одразу ж перекинувся і впав на своє крісло, задерши ноги вище голови.
Я кинувся до нього.
— Ой, дідусю! Прости мені, я ж не хотів зробити тобі боляче.
Дід дуже розсердився, хоч я зовсім не завдав йому болю, а тільки порушив інструкцію «не бити нижче пояса». Та, опам’ятавшись, він і сам почав навчати мене всіляким зрадницьким стусанам, а потім вивів на вулицю і примусив довго бігати «для зміцнення ніг».
Наступними днями він вперто працював зі мною над вивченням благородного мистецтва самозахисту, розповідаючи при цьому криваві історії Джема Мейса, Джентельмена Джіма та Біллі Батчера, який витримав вісімдесят два раунди з перебитою щелепою і відірваним вухом. Дідусь радив мені не пити води, щоб моя шкіра задубіла. Він навіть пожертвував для мене своїм улюбленим сиром; і поки я повільно жував його, у діда завжди текла слина з рота.
— Ніщо не може так зміцнити тебе, як знаменитий денлопський сир.
Я вірив цьому, але потім страшенно мучився від згаги.
В суботу дід повів мене на кладовище, щоб показати своїм друзям. І поки я, мов той вітряк, розмахував руками, він натякав їм про всі причини і обставини майбутньої сутички. Почувши це, Седдлер несамовито зареготав:
— Завжди у тебе якісь там чудернацькі витівки: то ти говориш про смирення, то раптом сам зчиняєш бійку між малюками.
— Седдлер! — сердито відповів дідусь. — Іноді доводиться битися на смерть, щоб забезпечити собі свободу життя!
Це стримало містера Боуга, котрий, як я помітив, був невисокої думки про мій майбутній успіх.
Нарешті фатальний день настав. Дідусь потиснув мені руку на прощання і сказав:
— Головне, хлопче... що б там не трапилось, не показуй, що ти боїшся.