Мені приємна була ця запобігливість. Адже вона вже дала мені повну тарілку бісквітів і велику подушку на стілець, щоб я міг дотягнутися до столу. А зараз, помітивши, що я не п’ю чаю, вона раптом вибігла до крамниці й принесла звідти пляшку якоїсь жовтої води під назвою «Богатирський пунш». На наклейці був намальований силач у тигровій шкурі, який підіймав дві величезні гирі.
— Ну, мій любий, — приязно звернулась до мене міс Міннз, — а тепер розкажи нам, як ти тут поживав. Ти весь час був з дідусем, правда ж?
— О, звичайно. Ми цілими днями бували разом.
Обидві леді нахмурились і багатозначно зглянулись. Всіляко намагаючись приховати своє роздратування, бабуня спитала:
— А що ж ви поробляли з ним?
— О, багато дечого! — важно промовив я, непомітно розпочавши другу пачку бісквітів. — Грали в кості з містером Боуг. Полювали на Зулусів. Рвали груші в саду містера Далрімпля... Дідусь має від нього дозвіл на те, щоб я лазив через паркан. — Заохочений їхньою увагою, я виклав їм усе, як на духу, не забувши при цьому наших відвідин драмбакської пивної і навіть тих двох циганок, що так сподобалися дідусеві на Хай-стріт.
Настала довга пауза, під час якої бабуня поглядала на мене з щирим жалем і співчуттям. Потім, дуже обережно, але настійливо, вона почала розпитувати про моє життя в Дубліні. При чому її запитання були такими хитрими й такими спокусливими, що я, нічого не підозріваючи, крок за кроком описав їй всю історію свого виховання.
Як тільки я скінчив, бабуня і міс Міннз знову почали підозріло зглядатися.
— Ну, міс Міннз, — промовила бабуня, — тепер ви бачите, з ким ми маємо справу?
Бабуня сумно підвела голову і звернулась до мене: — Піди-но, любий, пограйся трошки на вулиці. Нам треба дещо обговорити.
Я попрощався з міс Міннз і з якоюсь непевною тривогою чекав бабуню біля водопою, навпроти крамниці. По дорозі додому вона весь час мовчала, а коли прийшли, одразу ж завела мене до своєї кімнати і, знявши пелерину, сказала:
— Роберт. Будеш молитися зі мною?
— Гаразд, бабуню, — погодивсь я, нервово здригнувшись.
Тяжко зітхнувши, бабуня взяла мене за руку і поставила на коліна, потім сама опустилась на підлогу і почала молитися. Вона гаряче прохала бога, щоб той дав мені щастя й уберіг від гріха. Ця молитва, присвячена мені особисто, так розтривожила мене, що, коли бабуня почала молити милосердного, щоб він простив невинній дитині уже заподіяні гріхи, я страшенно розревівся, чи то від страху, чи від нервового збудження. Помолившись, бабуня підвелась запалила газове світло, тепло посміхаючись до мене.
— Твій костюмчик, моя дитинко... справжнє посміховисько. Що скажуть про тебе в Академії, коли ти з’явишся туди в такому дранті? — Повертаючи мене на всі боки, вона уважно оглядала моє вбрання, пробуючи матерію між пальцями. — Нічого, завтра я пошию тобі повий. Дістань-но мені з комода метр.
Я смирно стояв, поки бабуня обмірювала мене з усіх боків, старанно записуючи цифри та малюючи якісь чудернацькі фігури на викройці з книги Уелдона «Крій та шиття». Після цього вона довго копалася в комоді, голосно примовляючи:
— У мене ж десь була чудова саржова спідниця. Ще зовсім новісінька...
В цей час хтось несміливо постукав у двері.
— Робі. — То був голос дідуся. — Час уже лягати спати.
Бабуня сердито повернулась від комода.
— Він спатиме зі мною!
— Та він же ночує у мене.
— А тепер він ночуватиме у мене!
Пауза. Потім знову почувся голос дідуся.
— Його ж нічна сорочка у моїй кімнаті.
— Я дам йому свою нічну сорочку!
Знову тиша. Тиша після поразки, а за хвилину я почув човгання дідусевих шльопанців по паркету.
Певно я був дуже збентежений, бо бабуня розмовляла зі мною надто ласкаво і навіть поблажливо. Наливши в миску води, вона викупала мене, а потім загорнула у свій фланельовий халат і поклала на високу постіль, а сама сіла біля мене і глибоко замислилась, вирішуючи якесь дуже складне питання.
— Дитино моя, — звернулась вона нарешті, погладивши мене по голові. — Приготуйся почути неприємні речі... Твій дід ніколи не був на війні. За все своє життя він навіть не виїздив за межі графства Уінтон.
«Що вона каже?» У мене аж засіпались повіки.
— Я не маю звички говорити лихе про людей. Та зараз я повинна це зробити, щоб оберегти тебе в майбутньому. — Я протестував усім своїм єством, намагаючись зовсім не слухати її, та страшні слова невмолимо довбали мені вуха, болісно краяли серце і мозок. — За все своє життя він нічого путнього не зробив... тому й випав за межі порядного суспільства... Служив колись акцизним на таможні... ледве животіли з жінкою... Вона померла з горя. До того ж він п’яниця.... поглянь на його обличчя... особливо на ніс... А з якою компанією він водиться! Боуг — тричі банкрот, а Діккі уже одною ногою стоїть у будинку для жебраків... На рахунку в твого діда жодного пенні... він цілком залежить від ласки мого сина.
— Ні, ні! — заплакав я, затуливши вуха руками та сховавши голову в подушку.
— Не репетуй, Роберт! Він не може бути для тебе хорошим прикладом... Не плач, моє ягнятко. Я сама буду турбуватися про тебе.