Увійшов Адам, самовдоволений, з посмішкою на вустах, в шикарному пальті з коричньовим хутром. Він велично поцілував маму, що з самого ранку поралась задля нього, енергійно потиснув руку батькові, а потім важно привітався з рештою. Був він брюнетом, середнього зросту і уже починав трохи повніти; його гладенько виголені щоки аж пашіли від швидкої їзди на морозі. Тільки-но він сів за стіл, мама подала йому біфштекс, цвітну капусту і картоплю (такої розкоші я досі ще не бачив). Уминаючи все це, Адам пояснив, що м-р Кей, один з компаньйонів нової автомобільної фірми «Аргайл», їхав до Александрії і підвіз його додому. Менш ніж за, дві години вони зробили цілих п’ятдесят миль. Він розповів також, що по дорозі уже встиг побувати у м-ра Мак-Келлара і поговорити з ним відносно деяких страхових справ. При цьому він чомусь грайливо підморгнув мені своїми маленькими, як у батька, світлокарими очима. Я аж зашарівся від захоплення.
За цей час мама встигла збігати у прихожу і оглянути шикарне пальто сина. Вернувшись звідти, вона ще з більшою улесливістю почала упадати коло нього.
— А тепер нам треба дещо обговорити, — сказав Адам, обірвавши свою розповідь та посміхнувшись до мами. — Страховий поліс старого, — пояснив він.
— Давай, Адаме, — стрепенувся батько, який ради такої нагоди, як приїзд сина, навіть не пішов сьогодні на службу. Батько підсів ближче до Адама і з нетерпінням та повагою вп’явся в нього очима.
— Строк поліса скоро кінчається, — збентежено доповів Адам. — Сімнадцятого лютого... Чотириста фунтів могла б отримати мама згідно з заповітом...
— Кругленька сума, — аж захлинувся батько.
— Атож, нічого собі, — кивнув Адам. — Але можна отримати ще більше...
Він таємничо посміхнувся і переможно глянув на оторопілого батька. — Якщо продовжити цей поліс, — додав він, — що мені дуже легко влаштувати. А коли старому стукне сімдесят п’ять років, або навіть в день його смерті нам виплатять шістсот фунтів.
— Шістсот фунтів! — скрикнув батько. — Але зараз ми не можемо займати цих грошей.
Адам знизав плечима. — Ну, звичайно. Та хвилюватись нам нема чого, адже страхове агентство «Рока» не менш надійне, ніж державний банк. Крім того така можливість не всякому випадає. Правда ж, мамо?
Мама здавалася дуже нещасною і весь час нервово смикала пальцями свій фартух. — Я вже не раз вам говорила... мені неприємно наживатися за рахунок рідного батька... у всякому разі не таким шляхом...
— О, перестань, мамо, — перебив Адам. — Ми ж уже давно з цим покінчили. Він винен тобі за житло та їжу, а, крім того, згадай саму історію цього поліса. Коли дід застрахувався багато років тому, це був нікчемний папірець з щомісячними п’ятишилінговими квитанціями; а після краху агентства «Кесла» він і зовсім не вартий був нічого. Добре, що я влаштувався в агентство «Рока» і переписав цей поліс з урахуванням усіх попередніх внесків. Треба дякувати за це містеру Мак-Келлару, який зробив мені особисту послугу.
Мати зітхнула і не сказала більше й слова.
— А за продовження поліса ми теж мусимо платити тобі проценти? — обережно спитав батько.
— Ну, аякже! — нахабно засміявся Адам. — Бізнес є бізнес.
Усі замовкли. Батько довго роздумував і нарешті сказав:
— Г...гаразд, Адаме. Ми, звичайно, продовжимо поліс.
Адам кивнув. — І добре зробите. — Він розкрив саквояж, що лежав у нього під ногами, і витяг звідти згорнутий документ. — Ось новий поліс, мамо. Я залишаю його тобі. Примусь старого підписати до сімнадцятого лютого.
— Гаразд, Адаме, — відказала мама з докором у голосі.
Хоча ділова кмітливість Адамова й справила на мене велике враження, я майже нічого не второпав з їхньої розмови. Пізніше, коли батько пішов на службу, Адам, хоч він і поспішав на потяг, приділив декілька слів і мені.
— Гадаю, що ти проведеш мене на станцію, Роберт, — звернувся він, колупаючи пір’їнкою в зубах та дружньо оглядаючи мене своїми малесенькими очицями.
— Я хочу зробити тобі невеличкий подарунок. Так би мовити, на згадку про нашу першу зустріч. — Він вийняв з гаманця півсоверена і підніс мені до очей, затиснувши монетку між великим і вказівним пальцями.
— Ач, яка монетка... прямо з Монетного двору... і досить корисна штучка, що б там не базікали ті, у кого немає їх досить. Треба з дитинства привчатися цінувати гроші, Роберт. Зрозумій мене вірно. Я не якийсь там скупердяй, умію користуватися грішми.., їсти й пити все найкраще, гарно одягатись, зупинятись у шикарних готелях і примушувати інших людей упадати біля мене. Так я розумію життя. Не те, що інші... Ну, наприклад, дідусь... ні фартинга в кишені, живе в мансарді з ласки родичів на хлібі та воді... — Він раптом увірвав свою тираду, глянув на годинника і посміхнувся так звабливо, що я не міг не відповісти йому тим же.