І поки я чекав на нього в коридорі, мені чомусь дедалі більше здавались правильними його погляди на життя та роль грошей. І я гаряче мріяв про той час, коли я з повними кишенями золотих монет увійду в ресторан і велично замовлю тремтячому офіціантові біфштекс. А зараз я й сам тремтів від нетерпіння скоріше діждатися подарунка, якого мав купити мені Адам на свого чудесного півсоверена.
— Може, ти понесеш мій саквояж? — спитав Адам, поки мама подавала йому пальто.
Я гаряче висловив свою готовність служити йому і схопив саквояж, що його розпирали якісь вугласті речі, не схожі ні на книги, ні на папери; саквояж був значно важчий, ніж я гадав. Мама знову поцілувала Адама, і ми рушили на станцію. Адам ішов повільними широкими кроками, а я майже біг за ним, перекидаючи саквояж з однієї руки в другу.
— Ну, так який же подарунок тобі купити?
— Що хочеш, Адаме, — задихано відповів я.
— Ні, ні, — опирався Адам. — Ти скажи, чого б тобі хотілося, мій юний друже.
Яка щедрість! Яке розуміння! Підбадьорений, я вирішив висловити своє бажання, глянувши на ставок, що в цей час уже був вкритий досить товстим шаром льоду. Не раз, ідучи з школи, я з заздрістю стежив, як на ньому каталися діти на ковзанах, бо мені не дано було такого щастя.
— Мені дуже хочеться мати ковзани, Адаме. Я бачив їх у вікні крамниці Ленгленда на Хай-стріт.
— А! Ковзани! Але... ти ж не зможеш кататися на них влітку.
Тяжко розчарований, я все ж не міг не погодитися з його міркуванням.
— Гадаю, що футбольний м’яч буде краще, — продовжував Адам. — Боюся тільки, що, коли ти гратимеш у м’яча з іншими хлопчиками, вони одразу ж випустять з нього кишки. Може, купити тобі складного ножика? — спитав Адам, вітаючи знайомого, що переходив вулицю. — Ні, ти ще поріжешся. Придумай що-небудь інше.
Важкий саквояж бив мене по ногах, а одне плече пригнулось аж до землі, і я, тяжко сапаючи та обливаючись потом, ледве встигав за Адамом.
— Я... я не можу нічого придумати, Адаме.
— Ну, тоді ось що! — випалив Адам. — Купимо таке, щоб і мамі було приємно. Добре?.. Мені здається, що я нарешті знайшов потрібну річ!
— Дякую, Адаме, — ледве вимовив я, думаючи лиш про те, щоб долізти живим до станції.
А він глянув на годинника і ще дужче припустив, покрикуючи на мене:
— Давай, хлопче! Лишилось дві хвилини. Та не тряси так саквояж.
Я через силу здерся за ним по щаблях привокзальної драбини. Поїзд уже стояв на платформі. Адам вскочив у вагон першого класу для курців, схопив у мене саквояж, який я відпустив з сльозами радості на очах, і почав ритися в ньому. Перехилившись через вікно, він поклав мені в руку товстий мідний календар, що блищав, як мамина брошка; назви днів і чисел пересувалися в ньому за допомогою гвинтиків, а посередині красивими літерами було написано: «Страхова компанія Рока «Semper fidelis»[7].
— Ось, — сказав Адам з таким виглядом, наче давав мені королівський скарб. — Правда, чудова річ?
— Дуже... дякую, Адаме, — приголомшено пробелькотів я.
Кондуктор засюрчав, і поїзд рушив. А я поплентався додому, радий і не радий з своєї нової цяцьки, а також з усього того, що пережив за сьогоднішній день. Коли я показав свій трофей дідусеві, той довго мовчки розглядав його, насупивши брови. Нарешті я спитав:
— Це ж не золото, дідусю?
— Ні, — буркнув він. — Коли він вже походить від Адама, то можеш бути певним, що це мідь,
Я ще раз мовчки прочитав напис на календарі.
— Дідусю, а це має якесь відношення до твоєї страховки?
Дід одразу почервонів і люто накинувся на мене:
— Не смій навіть згадувати при мені того пройдисвіта, інакше я одірву тобі голову.
Запала тиша. Дідусь підвівсь і почав ходити туди-сюди по кімнаті. Потім спитав з великим гнівом:
— Справа, хлопче, не в цьому календарі... а в огидній скаредності цього... пихатого негідника!
Він кілька разів повторив цю тираду, спочатку — грізно, потім — з сарказмом в голосі і нарешті — зовсім спокійно.
Помітивши, як я сидів, весь скорчившись і знітившись перед ним, дід немовби засоромився і лагідно звернувся до мене:
— А ти хочеш кататися на ковзанах?
У мене защеміло серце.
— Та я ж не маю ковзанів, дідусю.
— Ну, й що. А ти все-таки не здавайся. Може, ми що-небудь і придумаємо.
Дочекавшись, поки «дорога буде вільною», дід спустився в погріб, що знаходився під кладовкою, і приніс звідти дерев’яний ящик, повний ржавих цвяхів, шурупів, защіпок і всякої всячини; звідти ж виглядали погнуті й заржавілі ковзани, що давно вже втратили своє призначення. Дідусь умостився в кріслі, засунувши люльку в зуби, а я сів на підлогу біля ящика. Дід наказав мені зняти черевики і вперто заходився приладновувати до них маленькі ковзани типу «Акме», що були розраховані зовсім на інший зріст. Я мало не плакав від того, що в нього нічого не виходило. Та нараз дідусь видобув з ящика пару дерев’яних ковзанів, на яких ще малою каталася Кейт. Оце радість! Коли ми прикрутили їх до підборів моїх черевиків, з’ясувалось, що вони якраз підходять. У нас не було ремінців, та у діда знайшлося досить міцних вірьовок, що згодилися на це.