Бабуня дуже розсердилася за звірячу розправу з зеленим костюмчиком і навіть всипала мені, а потім щоразу докоряла, раз у раз повторюючи, що я не повинен більше робити так, якщо хочу зоставатися «її хлопчиком». Вона почала ще більше слідкувати за моїм здоров’ям, і тільки я бувало кашляну, як вона відразу здіймала лемент, що у мене запалення легенів, і з ранку до вечора напувала мене різними ліками власного готування. Та, незважаючи на це, я почував себе досить щасливим.
Бійка поліпшила моє становище в Академії, хоч, можливо, не так сама бійка, як величезна річка крові, що витекла з мене в той день. Для всієї школи він став історичним днем, тому що після цього всі хлопчаки, описуючи ту чи іншу подію, незмінно добавляли: «Це сталося до або після того, як у Шеннона текла з носа кров». Ніхто більше мене не чіпав, бо, дякуючи Джулії Блер, я мав тепер досить пристойний вигляд у сірому костюмчику Гевіна. Навіть Берті Джемісон і його прихвосні почали загравати зі мною, бо всі вони добре знали, що Гевін — мій друг.
Як я вже казав, Гевін завжди тримався осторонь — не тому, що він задавався високим становищем батька, а тому, що такий у нього був характер — лагідний і мрійний. Він був найспритніший у всіх хлоп’ячих забавах, але завжди грався без всякого захоплення, бо його ввесь час тягло до іншого: до цікавих книжок з біології, що стояли на полицях його чудової кімнати, та численних колекцій, що він їх назбирав, супроводжуючи батька на озеро Лох-Ломонд, де вони разом ловили рибу. На одній з фотографій був знятий сам Гевін з величезним лососем в руках, якого він спіймав, коли йому не було ще й дев’яти років.
Однак ці зовнішні риси ні в якій мірі не розкривали всього багатства прекрасної душі Гевіна, яку я навіть не можу описати словами. Він був мовчазним хлопцем, прямо-таки спартанського складу. Його міцно стиснуті губи та вольове підборіддя, здавалося, говорили: «Я не поступлюся, ніколи й нікому не поступлюся».
В п’ятницю, після нашої сутички, він зачекав на мене біля школи і, не кажучи жодного слова, лише тепло посміхнувшись, попрямував поряд зі мною по Хай-стріт. Це було величезною відрадою для мене після багатоденних блукань по закоулках. По дорозі ми зайшли на товарний склад його батька і з півгодини спостерігали, як Том Дрін, старший кучер, напував ліками слабого на круп коня. А коли ми проходили повз засіки з зерном та мукою, де метушилися численні робітники, нас раптом зупинив сам пробст.
— Я радий, що ви потоваришували, — сказав він з посмішкою олімпійського божества і дав нам по жмені солодкого гороху в стручках, що ми його прозвали «саранчею».
Коли поверталися додому, я сказав Гевіну, яке це щастя мати такого тата, як у нього; він зашарівся від задоволення, бо ці слова були йому дуже приємні. Біля мого дому він раптом глянув собі на черевики і сказав:
— Весною я знову піду за пташиними яєчками... на Уінтонські пагорби... якщо хочеш, підемо зі мною.
Я був на сьомому небі від радості і тому всю ніч не спав, мріючи про хвилюючі пригоди, що чекали на мене.
Та зачекаймо... Перш ніж перейти до розповіді про ці захоплюючі пригоди, я мушу описати своє знайомство з останнім представником родини Леккі.
Якось увечері, на початку січня, мама заглянула в поштову скриньку і так зраділа, наче одержала послання від самого архангела Гавриїла.
— Від Адама, — зойкнула вона. — Він приїздить у суботу о першій годині дня, заїде по дорозі в справах своєї фірми.
Мама неохоче передала лист батькові, котрий нетерпляче засовався в кріслі. А потім цей лист пішов по руках. Тільки дідусь, либонь, зовсім не цікавився ним, а Кейт чомусь одразу наморщила лоба і сиділа зовсім непорушно.
Я з захопленням слухав розповідь мами про видатні здібності Адама, у якого була «правильна голова», бо він ще в тринадцять років купив велосипеда і перепродав його з зиском аж в десять шилінгів! Через рік після цього він влаштувався дрібним клерком у конторі м-ра Мак-Келлара, але щодня після роботи збирав внески для «Страхової компанії Рока», і таким чином накопив трохи грошей, щоб в свої двадцять сім років посісти солідне становище в страховому ділі; зараз він репрезентує найбільші компанії міста Уінтона — «Каледонську» і «Рока». У нього своя власна контора, і щороку він заробляє не менше чотирьох тисяч фунтів! (У мами аж дух перехопило, бо це було значно більше того, що заробляв батько).
Вона з радістю показала мені Адамів подарунок: жовту золоту брошку, яка — це казав сам Адам — коштувала силу грошей.
В суботу, незадовго перед першою годиною, до нашого будинку під’їхав автомобіль. Хай читач не подумає, що Адамів! Але то був справдешній автомобіль — одна з перших моделей фірми «Аргайл», яскравочервоного кольору, з мідним радіатором, на якому прудко мчав уперед голубий аргайльський лев...