Ми пройшли прямо на кухню, яка була обладнана також під житло простими і незграбними меблями. Стіни були обклеєні шпалерами; на одній з них дуже голосно цокали ходики, наганяючи на мене страх у цій чужій і непривітній кімнаті. Звелівши мені сісти, мама зняла капелюшок та вуалетку, тримаючи в зубах довгі шпильки; сколола ними їх і повісила в закуток, що був завішаний білою фіранкою. Потім одягла синій фартух, що висів за дверима, і почала куховарити, привітно поглядаючи на мене, а я сидів на обідраному стільці біля плити і боязко оглядавсь навкруги.
— Обід сьогодні буде тільки ввечері, — без мене нікому було зготувати. Гляди ж, не заплач, коли вернеться батько. У нього й так багато клопоту, адже він займає таку відповідальну посаду в ратуші... Скоро прийде і моя донька Кейт. Вона працює вчителькою. Та, певно, мама говорила... — Я знову почав пхикати, й вона поспішно додала: — О, розумію, тобі, мабуть, страшно зустріти стількох родичів одразу. Та їх у тебе значно більше,— всіляко намагалась вона підбадьорити мене. — Можливо, зайде і Адам, мій старший син, який чудово влаштувався в страховій конторі в Уінтоні. Він з нами не живе, але іноді забігає на часинку... Крім того, ти познайомишся ще з прабабкою — матір’ю батька. Зараз вона у від’їзді — гостює у своїх друзів; та більшу половину року вона проводить з нами... Нарешті, побачиш мого батька, а свого прадіда — Гау, який завжди живе з нами.
У мене запаморочилась голова від такої сили досі незнаних родичів, а мама тимчасом продовжувала:
— Не у всякого хлопчика є прадід. Це справжня честь для тебе. Для скорочення ти можеш звати його просто «дідусем». Ось я зготую йому вечерю, ти однесеш її нагору і познайомишся з ним, та й мені допоможеш.
Накриваючи стіл на п’ятьох, вона одночасово розставляла їжу на розбитій фарфоровій таці з великою розою, намальованою посередині: поставила туди велику чашку чаю, поклала трошки джему, кілька шматочків сиру та три скибки хліба.
Дуже здивований з цього, я запитав:
— А що, хіба дідусь не обідає внизу?
Це трохи збентежило маму, але вона відповіла: — Ні, любий мій, він завжди їсть у своїй кімнаті. — Піднявши тацю, подала мені.
— На, однеси йому. Та обережно, не впади!
Міцно тримаючи поперед себе тацю, я почав обережно підніматися нагору. Та сходи були такі круті, що я навіть не доставав їх ногами, і, щоб не впасти, змушений був чіплятися за поручні, оббиті слизькою засмальцьованою клейонкою. До того ж тут було зовсім темно, лише десь угорі ледве сіріло дахове віконце. Нарешті я видерся на другий поверх і, перевівши дух, штовхнув ногою перші двері. Вони були замкнені. Тоді я натиснув на протилежні, і вони зразу відчинилися.
Я опинився в цікавій, але дуже химерній і зовсім неприбраній кімнаті. В кутку стояло високе ліжко з латунними спинками, оздобленими малими й великими кульками. Над ним висів килимок з різнокольорових клаптиків матерії, а долі лежала обідрана ведмежа шкура. Навпроти стояв дерев’яний умивальник з досить забрудненим рушником, недбало кинутим поперек нього. Помітив я ще й годинник з чорного мармуру, на якому стояла безліч «сувенірів». Серветка під ними була застелена чомусь задом наперед. В ніс мені вдарило дуже затхлим повітрям, наповненим смердючим тютюном, запахом зіпсутої їжі та всім тим, чим звичайно тхне з давно обжитої і ніколи непровітрюваної кімнати.
Мій прадід сидів в напіврозваленому кріслі біля каміна в старій піжамі з грубого полотна та в зелених плюшових пантофлях. Він повільно водив пером по товстому папері, що лежав перед ним на низенькому столику, застеленому жовто- зеленою скатертиною. Рядом лежав оригінал документа, з якого він списував. Праворуч старого стояла ціла колекція палиць, а ліворуч — ціла батарея глиняних люльок і велика купа скіпочок з газетного паперу.
Це був кремезний чолов’яга років сімдесяти, з рум’яним обличчям та огрядною постаттю, вище середнього зросту. Густа грива рудого волосся спадала йому на комір, а вуси і борода хвацько закручувалися вгору. Очі — іскрилися світлим розумом та лукавістю і так і вабили до себе своєю кришталевою прозорістю. Та найбільш разючою рисою старого був напрочуд дивний бурульчастий ніс, що нагадував собою величезну полуницю — і на колір такий же, і так само подзьобаний. До того і стирчав він дуже кумедно у нього на виду. Я ще ніколи, ніколи в житті не бачив такого чудернацького носа!
Помітивши мене, старий кинув писати й повільно повернувся в кріслі. Зламані пружини мелодійно заграли, жалібно акомпануючи драматичному актові нашого першого знайомства. Ми довго мовчки розглядали один одного, і, забувши навіть про його незвичайний ніс, я подумав про те, яким жалюгідним я мусив здаватися йому в своєму бахматому костюмі та в брудних черевиках з порозв’язуваними шнурками: одна шкарпетка зсунулася з ноги і волочилася по підлозі; лице — бліде й замурзане патьоками сліз, а руде волосся стовбурчилося, наче копиця сіна від вітру.