Прадід відсунув мовчки папери, а я поставив тацю на стіл. Не зводячи з мене очей, він почав їсти; похапцем та з повною байдужістю до того, що їв, заїдаючи сир джемом і розмочуючи скоринки хліба в чашці з чаєм, що капав з них просто на стіл. Нарешті, втерши вуса бородою, він потягся за люлькою, запалив її й тільки тоді приязно звернувся до мене:
— Так, гак! Значить, ти Роберт Шеннон?
— Еге ж, дідусю.
— Гарно подорожував?
— Нічого собі, дідусю.
— О! Там чудові моторні човни! Я не раз бачив їх, коли ще був акцизним... А ти вмієш грати в шашки?
— Ні, дідусю.
Дідусь розчаровано похитав головою.
— Нічого, навчишся, якщо зостанешся тут А я гадаю, що ти зостанешся?
— Атож, дідусю, бо місіс Чепмен сказала, що у мене немає іншого притулку.
Сльози знов почали душити мене. Чомусь страшенно захотілось завоювати дідусеве співчуття, поділившись з ним усіма своїми лихами. Чи знав він про те, що мій батько помер від сухот, — тієї жахливої хвороби, яка, мов та пожежа, винищила всю нашу сім’ю: спочатку двох батькових сестер, потім його самого й матір і, нарешті, про що вже давно шепталися навкруги, безжалісно наклала свій згубний відбиток і на мене?..
Та, затягнувшись кілька разів, дідусь з іронічною посмішкою звернув на іншу тему:
— Тобі вісім років, чи не так?
— Майже, дідусю. — Мені хотілося зробитись якнайменшим, але вій невблаганно продовжував:
— Хлопець у твому віці мусить уже сам пробивати собі дорогу... А що ти любиш робити? Ходити пішки любиш?
— Не знаю, дідусю. Досі мені ще не доводилося далеко ходити, хоча одного разу я зайшов аж на шосе, що веде з Дубліна в Портруш. Правда, назад ми їхали вузькоколійкою.
— І тільки! От походиш зі мною, тоді побачиш, що таке чисте шотландське повітря.— Він замислився на хвилинку й додав: — Це добре, що ти рудий. Всі Гау — руді. Твоя сердешна мати теж була такою.
Тут я вже ніяк не міг вгамувати себе і жалібно заплакав. Після похорону матері, що відбувся тиждень тому, одне тільки нагадування її імені відразу ж викликало в мене сльози, а ще більше плакав я, коли хтось жалів мене. Однак, на цей раз тут не було ні жалощів грудастої місіс Чепмен, ні співчуття пропахлого тютюном отця Шенлі з собору св. Домініка. Все ж я продовжував рюмсати, аж доки не помітив, що це зовсім не подобається моєму дідові Тоді я спробував перестати, але захлинувсь і почав кашляти. То був скажений кашель, навіть сильніший за батьків. І, правду кажучи, я пишався ним, і коли кашель вже затих, гордовито глянув на діда.
Та він зовсім не збирався втішати мене і навіть нічого не сказав. Замість цього він вийняв невеличку бляшану коробочку з кишені жилетки, відкрив її і взяв з неї велику м’ятну пастилку. Я гадав, що він дасть її мені, але, на превелике здивування, він спокійнісінько поклав її собі в рот. Потім суворо проказав:
— От чого я вже зовсім не можу терпіти, то це дитячого реву. У тебе очі на мокрому місці, Роберт. Візьми себе в руки, хлопче. — Він вихопив з-за вуха перо і, розмахуючи ним, додав, гордо випнувши груди: — На свому віку я досить часто стикався з лихом. І думаєш, я переміг би, коли б отак киснув, як ти?
Дідусь, мабуть, довго ще виголошував би такі промови, коли б раптом унизу не пролунав дверний дзвоник. Дідусь невдоволено спинивсь і кінцем люльки показав мені на двері. Це означало, що я вже мушу йти. Він знову заходився списувати, а я взяв зі столу порожню тацю і навшпиньках попрямував до дверей.
Коли я зійшов униз, містер Леккі, Кейт і Мардок уже прийшли і чекали на мене. Побачивши мене, вони нараз замовкли; це свідчило про те, що саме я був предметом їхньої розмови. Як і більшість одиноких дітей, я був дул соромливим, а тепер, коли я ще відчув ту величезну холодність, що існувала між містером Леккі і покійною матусею, то зовсім розгубився і стояв, немов скам’янілий. Новий мій батько раптом підвівся, схопив мене за руку і, нагнувшись, поцілував у чоло.
— Дуже радий познайомитись з тобою, Роберт, і більше за всіх шкодую, що ми не зустрічалися раніше.
Я сподівався, що голос у нього дуже сердитий, але він, навпаки, був низьким і трохи глухуватим. Я дав собі слово більше не плакати, та коли Кейт щиро поцілувала мене, знову розревівся.
— Ну, сідайте мерщій до столу,— сказала мама, показуючи мені місце та намагаючись посміхнутись. — Уже скоро пів на сьому, і ти, певно, дуже зголоднів, синку.
Ми посідали за стіл, і батько, що сидів на покуті, опустив очі й проказав молитву — довгу й нудну, якої я ще ніколи не чув, — причому навіть ні разу не перехрестився. Після цього він взявся нарізати невеличкими шматочками варену солонину, кладучи їх кожному на тарілку, в той час як мати насипала нам картоплю з капустою.