— Ось і тобі! — сказав батько з церемонним виглядом, немовби віддаючи мені найкращий шматок. Він був низеньким миршавим чоловічком, років сорока семи, з довгастим блідим лицем та маленькими очима. Його темні вуса стирчали, як у пацюка, а рідке волосся ледве закривало широку лисину. Обличчя в нього було, як у пригніченої людини, що вважає себе щедро обдарованою від природи і покривдженою людьми. На ньому була біла сорочка з крохмальним комірцем, чорний самов’яз та двобортний костюм з блакитної саржі, на якому блищали мідні гудзики. За ним, на буфеті, лежав чиновницький картуз з блискучим козирком, як у морського офіцера.
— їж м’ясо з капустою, Роберт, — сказав він, поплескавши мене по плечі. — Вони дуже поживні.
Під поглядами цих нових для мене людей, я ледве вправлявся з великим ножем та виделкою, що була значно довшою за мою дублінську і дуже слизькою. Крім того, капусти я терпіти не міг, а шматочок яловичини, що він його мені дав, був страшенно солоним і твердим. Мій рідний тато завжди вимагав, щоб у нас на столі було «все найкраще» Він часто приходив з роботи з ласощами в кишені, і тому я був вкрай зіпсутою дитиною і завжди вередував їжею; за останні шість місяців до смерті матуся щоразу задобрювала мене поцілунками та шестипенсовиками, щоб я з’їв хоч кусочок курчати. Та зараз я боявся розсердити батька і тому через силу проковтнув кілька водянистих картоплин.
Гадаючи, що відвернув мою увагу, батько глянув через стіл на маму й спитав:
— А місіс Чепмен нічого у тебе не просила?
— Ні, — відповіла мама тихим голосом, — хоч вона й витратилась на квитки й інше. По-моєму, вона дуже хороша й порядна жінка.
Батько з полегшенням зітхнув. — Приємно чути, що на світі є ще чесні люди... А з вокзалу ви їхали кебом?
— Ні... у нас було небагато речей, бо він уже виріс з усього свого вбрання, а все інше, певно, розібрали ті людці.
Батько трохи не задихнувся від злості, а згодом промимрив:
— Одна дурість за іншою. Не дивно, що у них нічого не лишилося.
— Ой, таточку, та вони ж так довго хворіли! — несміло втрутився я.
— А де ж були їх дурні голови? Чому ж вони не застрахували свого життя? Тоді все було б гаразд.
Він з презирством глянув на мене крізь вузькі щілини своїх очей, і я поспішив начисто спорожнити свою тарілку.
— От і добре, Роберт. Запам’ятай, що в цьому домі ніщо не повинно пропадати.
Кейт, що сиділа, відвернувшись до вікна, ніби її зовсім не цікавила наша розмова, співчутливо посміхнулась до мене.
Їй було всього двадцять один рік — значить, вона на три роки молодша за мою матусю, а як вона несхожа на неї. Все те, що у матусі було гарним, у Кейт здавалося зовсім потворним: безбарвні очі, широкі вилиці, суха порепана шкіра, вся в прищах; коси теж були якогось невиразного кольору і відливали то рудим, як у Гау, то чорним, як у Леккі.
— А ти вже ходиш до школи?
— Авжеж. — Я зашарівся, тому що боявся говорити в присутності батька. — Я відвідував пансіон міс Варті на Крещент-стріт.
Кейт кивнула. — А це хороша школа?
— О, дуже хороша! Коли хтось добре відповідав з логіки або з інших предметів, то міс Варті завжди давала тому цукерку з коробочки, яку ховала в шафі.
— У Лівенфорді теж не погані школи. Гадаю, що вони сподобаються тобі.
Батько кашлянув і сказав: — Нехай він іде в початкову школу на Джон-стріт... з твоєю допомогою, Кейт... йому там буде добре.
Кейт одвернулася від вікна і сердито глянула на батька. — Це ж казна-що, а не школа. Він піде в Академію, куди ми всі ходили. Цього вимагає твоє становище.
— Гаразд... — батько потупив очі. — Але він не зможе почати ходити туди серед року... Сьогодні вже 14 жовтня, чи не так? Ти проекзаменуй його і подивись, до якого класу він підходить.
Кейт хитнула головою. — Зараз він надто стомлений і мусить іти спати. До речі, а з ким він спатиме?
Ледве тримаючись, щоб не заснути, я глянув на маму, яка так замислилась, ніби вона ще й не думала про це.
— Він не поміститься з тобою, Кейт... а твоє ліжко надто вузьке, Мардок... і до того, ти ж сидиш допізна над своїми уроками. Може він ляже в кімнаті бабки? Її ж зараз нема.
Батько сердитим помахом голови відкинув цю пропозицію.
— Вона добре платить за свою кімнату. Тому ми не можемо робити цього без її згоди. До того ж вона скоро повернеться.
Мардок тимчасом мовчав, повільно пережовуючи їжу та підозріло розглядаючи кожний шматок, як той поліцейський детектив. Водночас він зазирнув у книжку, тримаючи її так близько до носа, що здавалося, ніби він нюхає її. Почувши розмову, він втрутився з поважним виглядом:
— Він мусить спати з дідом. Іншого виходу нема.
Батько кивнув на знак згоди, проте сердито насупився, коли при ньому згадали дідуся.
На тому й порішили. І хоч я вже, сидячи, засинав, моє серце болісно стислося від жаху, що мені доведеться всю ніч лежати рядом з тим відлюдком нагорі. Та я боявся заперечувати, бо був до того стомлений, що навіть не міг розплющити очей, — як раптом Кейт звернулася до мене:
— Ходімо, любий... А вода вже зігрілася, мамо?
— Мабуть. Та всю не виливай, бо ще треба помити посуд.