Іноді Гевін зупинявся і мовчки показував мені всілякі дива: войовничу росянку, що поїдає комах, або білу медяну орхідею з задушливим запахом. Раз дорогу нам переповзла гадюка, та перш ніж я встиг крикнути, Гевін розтрощив їй голову підбором свого гірського черевика. Нарешті, видершись по найкрутішому схилу, ми досягли Кряжу вітрів, де й зупинились, щоб трохи перекусити.
Цілий місяць Гевін уперто і настирливо шукав яєчко золотистої сивки, та даремно. Якось увечері, коли ми поверталися з нашої найдальшої подорожі, стомлені і розчаровані, я затримався біля зарослого кущами болота. Мене чомусь весь час тягло до цих водяних чагарників, де бурхливо кипіло дивовижне і незнане мною досі життя. Я нагнувся, щоб спіймати кількох пуголовків. І раптом — таке може бути тільки уві сні — очі мої спинилися на гніздечку з соломи, в якому лежали три великих золотисто- багряних яєчка.
Я так заверещав, що Гевін спинився злякано і прибіг до мене, хоч і був дуже стомлений. Не в змозі вимовити й слова, я мовчки показав йому свою знахідку. Обличчя Гевіна не було видно, але з того, як він заціпенів, мені стало зрозуміло, що ми нарешті знайшли жадане гніздечко.
— Це воно! — скрикнув Гевін, пірнувши по коліна в болото і беручи одне з яєчок. Ми сіли на сухому мосі, і Гевін спочатку обережно опустив яєчко в воду, щоб пересвідчитись, що то бовтун, потім видув його і поклав ціленьку шкаралупку мені на долоню. — Ну як? Правда ж, гарненьке?
— Чудове, — радісно підтвердив я. — От добре, що ми нарешті знайшли-таки його. — І обережно простягнув його Гевіну. — Тримай, Гевін.
— Ні, — сказав він, зачаровано дивлячись на останні два яєчка, яких — я це знав — він ні за що в світі не візьме. — Воно твоє.
— Та що ти, Гевін! Воно твоє.
— Ні, твоє, — стійко зрікався він, — ти ж знайшов його, а не я.
— Та я ніколи й не шукав би його, коли б не ти, — умовляв я його. — Воно твоє, тільки твоє.
— Твоє, — уже слабіше пручався він.
— Твоє! — крикнув я.
— Твоє, — прошепотів він.
— Твоє! — мало не плакав я.
Ми довго сперечались, поки, нарешті, я не знайшов сильніших аргументів:
— Гевін, повір мені. Яєчко це чудове, ніде правди діти. Але воно не потрібне мені. У мене ж немає колекції, а в тебе є. До того ж мене значно більше цікавлять жаби, пуголовки, метелики і тому подібне. І якщо ти зараз же не візьмеш яєчка... клянусь... я... я... викину його.
Переляканий цією страшною клятвою, Гевін глянув на мене, в очах у нього світилася величезна радість. Тремтячим голосом він погодився: — Я... я візьму його, Робі. Тільки з умовою, що ти візьмеш у мене те, що, я знаю.... тобі дуже подобається. — Він обережно загорнув коштовне яєчко у вату і поклав його в коробочку для колекції. При цьому засміявся до мене такою ласкавою і такою щирою посмішкою, що у мене аж серце розривалося від щастя.
Того ж вечора я ніс від нього чудову річ, про яку я давно вже мріяв, ще з того часу, як Гевін навчив мене користуватися нею, — старий мідний мікроскоп, який колись належав його сестрі Джулії, що вивчала природничі науки в Уінтонському коледжі. Мікроскоп був простої конструкції, але складався з двох окулярів і двох об’єктивів, а лінзи, хоч і виправлені наглухо, походили з першорядної фірми, бо мер любив, щоб усе в нього було найкращої якості. Разом з інструментом мені вручили три зразкових скельця і розтріпану книгу, в першому розділі якої з’ясовувалось, що можна побачити в краплі води, а в другому — «Будову крильця мухи».
Я поставив мікроскоп у дідуся на столі і почав уважно розглядати через нього зразкові скельця. Дід тільки поглядав на мене крадькома, бо з того часу, як я потоваришував з Гевіном, він трохи прохолов до мене. А треба сказати, що дідусь був майстер на те, щоб «дутися» без усякої причини. Мені здається, що в душі він потурав моїм мандрам з Гевіном, але тому що сам не брав у них ніякої участі, удавав, що зневажає мене за це. Та цього разу цікавість в ньому перемогла.
— Що це за чудасія в тебе, Роберт? — звернувся він, вживаючи моє повне ім’я, щоб підкреслити свою холодність. Я з запалом почав розказувати, і скоро він уже сидів поряд зі мною, заглядаючи в таємничу трубку і плутаючи гвинти, але робив вигляд, що прекрасно вміє володіти інструментом. Ця забавка явно захопила його, бо коли я повернувся після вечері, він, як і раніше, сидів біля об’єктива, прицмокуючи та вигукуючи: — Сили небесні! Скільки мікробів у цьому сирі?