Так почалася для мене і для дідуся чудова ера проникнення в таємниці невидимого. Скоро ми визубрили весь пошматований підручник Джулії Блер; тоді дідусь, мов новоявлений Гекслі[10], пішов у публічну бібліотеку і приніс звідти більш наукові праці: «Елементарну біологію» Брука, «Водяні рослини» Стіда і чудову книгу Гранта «Життя ставків» з тридцятьма кольоровими таблицями. Вдень, поки я сидів у школі, дідусь обходив усі калабатини і баюри, а ввечері ми уважно розглядали добуті ним трофеї під лінзами мікроскопа, раз у раз порівнюючи маленькі тільця, що плазували перед нашими очима, з малюнками в наукових книжках. Уявіть собі наше хвилювання, коли ми розгледіли під скельцями сонливу амебу та мікроба-стрибунця.
Я сп’янів від усіх цих чудес природи. В пташиних гніздах було повно пташенят, що так смішно розкривали свої дзьобики, вимагаючи їжі; у полі бавилося лоша, стрибаючи круг каштана; кучеряві ягнятка тоненько бекали за загородою ферми Снодді. В книжках своїх я часто зустрічаю слово «розмноження», про смисл якого лише смутно догадуюсь. Найпростіші істоти розмножуються шляхом поділу, інші — шляхом злиття... Я близький до істини. Але хто з’ясує мені її значення. Це може зробити тільки Берті Джемісон. Гевін поїхав на тиждень у Ласс, де ловить величезних лососів разом з всевладним батьком. А я щодня повертаюся зі школи з Джемісоном та його дружками, але біля його дому на Драмбак-толл вони одсилають мене геть, заявляючи, що я «ще малий», а самі зникають у дверях пральні, які вони замикають за собою, зачинивши спершу віконниці. Ображений, я довго ще стою на вулиці, а в темному підвалі чути якесь шарудіння, приглушені зойки і сміх. Нарешті вони виходять крадькома звідти, і Берті каже мені, що на знак особливої ласки я можу піти туди з ними завтра ввечері.
Я так зрадів, що, прийшовши додому, одразу ж виклав усе дідусеві.
— Що?! — скипів дід, трахнувши кулаком по столу. — Ти не підеш туди. Через мій труп. Чуєш?!
А на другий день, коли я виходжу зі школи, дід уже чекає на мене біля воріт. Він бере мене за руку, а коли Джемісон пробігає повз нас, дає йому такого стусана, що бідний хлопчисько мало не зариває носом. Потім сердито тягне мене за собою, а я сумно розмірковую над тим, які-то бувають чудернацькі й несамовиті прояви весни.
А тимчасом весна розквітала дедалі більше.
В бік від головної вулиці Драмбак Род відходила маленька непоказна вуличка з обшарпаними котеджами, що називалась «Звалищем», і тому була зовсім небажаною сусідкою для шикарної аристократичної вулиці, де жили багатії та верховоди міста, починаючи від мера, начальника станції і старшого брандмейстера, та кінчаючи санітарним інспектором — містером Леккі. На «Звалищі» мешкали механіки та майстрові люди, що виконували, з погляду «шляхетних», «брудну роботу» на котельному заводі. Вранці, о п’ятій годині, їх ніхто не бачив, коли заводський гудок кликав їх вставати з ліжка; але в обідній час та ввечері їх ковані підбори неприємно порушували тишу чистеньких вулиць, а їх засмальцьовані фуфайки, руки та обличчя були зовсім недоречними, скажімо, поряд з білим форменим кашкетом і блискучими гудзиками містера Леккі.
Це були тихі люди, бо їх праця була дуже тяжкою; розваги, що їх вони собі дозволяли на свої скромні заробітки, теж були спокійними і безвинними. Щосуботи виходили вони в картатих кашкетах і прямували до парку Богхед, що служив стадіоном для місцевої футбольної команди. Іншим разом, прибравшись у найкращий одяг, вони їхали потягом до Уінтона, щоб випити в цьому місті чаю з пиріжками або подивитись виставу в «Театрі вар’єте». Погожими недільними вечорами вони статечно гуляли в сільських окраїнах міста, і хто-небудь з них уміло награвав на концертино або губній гармошці. В перші дні мого перебування в Ломонд В’ю, коли я ніяк не міг заснути через темряву й важке сопіння дідуся, до мене часто долинав дух тютюну та уривки веселої мелодії, і мені одразу ставало легше на душі, бо це заспокоювало, переконуючи, що на світі все гаразд.
Один з цих майстрів, на ім’я Джемі Нігг, з деяких пір почав звертати на мене увагу. Це був присадкуватий, кремезний чолов’яга, років тридцяти, з незграбними довгими руками та великими сумними очима. Скоро я здогадався, що сумує він через свої ноги — криві, як обіддя на колесах; коли він стояв, стуливши докупи підошви, крізь його коліна можна було побачити весь навколишній світ. І хоч він, бідолаха, з усіх сил старався приховати свою ваду, намагаючись ходити рівно, це викликало лише кепкування його ворогів і жалісливе співчуття друзів. Часто після обіду, коли я біг знову до школи, цей клишоногий котельник зупиняв мене і, дивлячись, мов вірний пес, запитував:
— Ну, як справи?
— Нічого, дякую, Джемі.
— А що чути вдома?
— Все гаразд, Джемі.
— Містер Леккі та всі останні здорові?
— Так, Джемі.
— У Мардока скоро іспити?
— Скоро, Джемі.
— А бабуся ще не приїхала?
— Ні, Джемі.
— У неділю я бачив твого дідуся в парку.
— Невже, Джемі?
— У нього чудовий вигляд.
— Атож, Джемі.
— Сьогодні погожий день.
— Еге ж, Джемі.