— Гаразд, Робі, — зітхнула Кейт, — я вважаю, що нам однаково, де нидіти — тут чи десь.
Повернувшись вниз, я заспокоїв маму, що все гаразд. Але, насправді, було не так. Два тижні після цього Кейт зносилася з родиною лише за допомогою цидулок, надряпаних на зім’ятих клаптиках паперу. Вона посварилася навіть з подругою Бессі Евінг, і та щовечора прибігала до мами скаржитися на несправедливість Кейт. Щира, віддана й дуже розумна дівчина, Бессі іще з школи терпеливо зносить всі примхи Кейт. Походить Бессі з інтелігентної сім’ї, що живе в Ноксхіллі, працює на міській телефонній станції і щосуботи вбирається в синьо-червону форму Армії Спасіння[9]. Маленька на зріст і анемічна з виду, але з красивим пушистим волоссям, вона скидається на янголятко і дуже любить загравати з Мардоком, коли лишається з ним на кухні.
Я чую, як вона скаржиться мамі:
— Турбуюсь я за неї, місіс Леккі. Адже її ніщо вже не цікавить. Хоч би нам пощастило примусити її пограти на мандоліні... або на банджо.
Маленький плетун, я одразу ж біжу до дідуся з цією новиною:
— Дідусю! Га, дідусю! Кейт збирається вчитися грати на банджо.
Дід поглядає на мене лукаво, і ледве помітна посмішка кривить його губи. — Боюсь, хлопче, що ця гра вже нічим їй не зарадить.
Я нічого не второпав і здивовано витріщився на діда; можливо, він гадає, що Кейт краще вчитися на піаніно... та, яка різниця! Я схоплююсь з місця, стрімголов вискакую з кімнати і починаю бігати, мов несамовитий, — просто так, щоб відігнати від себе незрозумілі думки. Користуючись моєю моторністю, всі посилають мене то туди то сюди — навіть місіс Буземлі; та коли я виконую її доручення, вона обдаровує мене чудовою посмішкою і товстим бутербродом, сам вигляд якого викликає у мене цілий водоспад слини. Я одразу ж забуваю про свою гірку долю нещасного сироти, якого ждуть тяжкі знегоди і страждання, і поринаю в радісні мрії про дружбу з Гевіном; і я щасливий... щасливий від того, що Гевін любить мене.
Нарешті настав час, коли здійснилися мої мрії про мандрівки з Гевіном. Ми почали щодня видиратися з ним на пагорби та височини і робили це так відважно, що торішні подорожі з дідусем здавалися мені тепер дитячими забавками. Гевін невпинно і настирливо шукав яєчко золотистої сивки, якого досі невистачало в його чудовій колекції, тому що ця пташка дуже рідко залітає в наш холодний край. Захоплений до нестями розшуками, він однак знаходив час і терпіння, щоб вчити мене, як розшукувати пташині гніздечка в найпотаємніших і найвіддаленіших куточках лісу. Розсуне, бувало, колючі квіти глоду і здивовано крикне: «Диви! Гніздечко дрозда. І аж п’ятеро яєчок». Я нагинаюсь і жадібно милуюсь чепурненькою чашечкою з соломи та глини, в якій лежать гарненькі яєчка з блакитними цяточками. Гевін бере з мене священну клятву лісників, що ніколи в житті я не посмію забрати з будь-якого пташиного гнізда більше одного яєчка, як це роблять хулігани, що «розорюють» пташині гнізда і примушують пташок міняти свої оселі.
Якось ми дійшли аж до Драмбакських гір. Це була для мене нова незнана країна, де повівав ніжний і прохолодний, мов весняна вода, вітерець, а повітря було чисте й прозоре, як кришталеве скло. Глибоко внизу недбало розкинувся чудовий край, вільний і тихий, уквітчаний білими мережками шляхів та підперезаний блакитним поясом стрімкого Клайда, оздобленого коштовними самоцвітами крихітних кораблів, що яскраво виблискували у сяйві вечірнього сонця. А ще далі в сизій імлі маячило місто Лівенфорд, над яким гордо височів купол замка Рока. Внизу, під нашими ногами, були порозкидані цяцькові хатки села Драмбак, за якими далеко на захід тяглися зелені пагорби та долини. Видивляючись на них, я раптом злякано здригнувся, (побачивши прямо перед (собою над купчастими хмарами високий синій пік, що, мов намальований, стирчав на блакитному фоні.
— Диви, Гевін, диви! — загорлав я, щільно пригорнувшись до нього і вказуючи на вершину.
Він спокійно закивав головою:
— То гора Бен.
Я стояв, мов зачарований, та скоро Гевін повів мене далі. Незабаром ми досягли біленької ферми, що одиноко причаїлась у кущах під високим пагорбом, оточена повіткою та хлівом. З двору війнуло на нас пахощами сіна та корів, а біля ганку росла крислата, уже пожовтіла верба. Над нашими головами пурхали вальдшнепи, дзижчали бджоли, а в тіні дерев лежали ситі корови, що спокійно ремигали, повернувши голови в один бік; вони безперестану хляпали вухами, одганяючи мух, і здивовано скоса поглядали на нас великими вологими очима.
За вигоном ми почали дертися на ще вищу гору.
Мочар, до якого привів мене Гевін, був уже майже на самому небі, — дике й пустельне місце, оточене сталактитами та сповнене безліччю дивовижних звуків. Ми обережно просувалися вперед, уважно приглядаючись до кущів, і здавалось, що ми граємось у піжмурки з кудлатими хмаринками, які цілими отарами пробігали над головою.