Мама збентежено цмокнула язиком, як вона завжди робила, коли в чомусь сумнівалась. Перш ніж знову пустити мене до школи, вона дала мені ложку мікстури Грегорі. Проходячи повз кладовку, я схопив скоринку хліба, сховав у кишеню і жадібно з'їв, прямуючи до школи. Але це мало допомогло, бо цілий день мені зводило живіт од голоду.
За вечерею мама взяла шматочок холодцю з тарілки містера Леккі, якому вона завжди подавала щось «ласе» і, винувато посміхаючись, сказала:
— Роберт сьогодні хворий.
У мене защеміло серце. Жадібно споглядаючи рожеві ниточки м’яса, що просвічували крізь желе, я думав: «Чом же я не сказав їм правди? Ні, ні, ні за що в світі! Адже історія моєї фатальної належності до католицької церкви і так болісна для цієї сім’ї. Вони вже трохи забули, і нагадати знову про це — значило б накликати на себе страшенну біду, подібну до тієї, що зображена на картині в кімнаті бабуні — «Самсон руйнує храм». Страшно навіть подумати, як скривиться батько...»
Та якраз він і виручив мене:
— Хлопець, певно, об’ївся зеленого агрусу. Нехай лягає спати. — І він знову переклав холодець з моєї тарілки в свою.
А я й близько не бачив того зеленого агрусу. Все ж я зрадів його несправедливому присуду і голодним поплентавсь у свій закуток за фіранкою.
У неділю, коли ще вся сім’я спала, я викрався з дому і побіг на месу, що починалася о сьомій годині. Я сів позаду всіх і весь час ховав обличчя, коли біля мене проходили з скринькою на милостиню. Церква була дуже гарна — будував її, як я пізніше дізнався, сам П’юджін; все в ній схиляло до молитви: і різнокольорові вітражі, і білий високий вівтар, і цілий ряд ажурних арок над нефом. Але, повторюючи про себе псалми, я не знаходив у них ніякої втіхи. А коли на кафедру вийшов патер Рош, у мене від страху затремтіли коліна. Я ждав, що він одразу ж накинеться на мене за те, що я не зумів постояти за свою віру. Та хвалити бога... він заговорив про інше! Проте об’ява, яку він зробив, знову позбавила мене спокою. На тому тижні починався піст: у середу, п’ятницю і суботу не можна їсти скоромного; господь буде не милосердний до тих поганців, котрі посміють осквернити рот м’ясом у ці дні! Я вертався додому з відчаєм на серці і, мов навіжений, вторив: «Середа, п’ятниця, субота... Образити бога — це великий гріх. Однак я боявся його значно менше, ніж патера Роша, який спонукав мене здійснити це непосильне завдання.
У середу мені пощастило. Заклопотана пранням білизни, мама не звернула уваги на мою заяву, що я не прийду на обідню перерву, бо мені треба пообгортати підручники; вона нічого не підозрівала і дозволила мені взяти з собою бутерброди з джемом. Але в п’ятницю, коли я вдався до тих же хитрощів, вона наказала мені прийти додому і поїсти гарячої страви. Коли ж я вернувся, мама поставила передо мною величезну котлету і вийшла на кухню з виглядом, котрий віщував мені великі неприємності, якщо я не спорожню тарілки дочиста.
Господи, як я страждав! Жоден єврей, перед яким інквізиція клала шматок сала, не мучився так. Я з відчаєм глянув на Мардока, що спокійно жував собі навпроти. Він готувався до іспитів і сидів тепер вдома, в той час як Кейт перестала приходити на обід, надто заклопотана своїми малюками. Тому ми були за столом самі.
— Мардок! — прошепотів я. — У мене від цього м’яса буде страшенна печія. — І я швидким рухом переклав котлету на його тарілку.
Він витріщився на мене, але тому що дуже любив попоїсти, не став заперечувати, тільки промимрив:
— Щось ти останніми днями надто почав постити.
Я затремтів. Невже він догадався? Важко сказати... І я швидко з’їв картоплю, уникаючи тих шматочків, що були политі смальцем.
Наступного дня я вже більше нічого не міг придумати і тому вирішив просто не йти на обід, незважаючи на страшенний голод. Замість цього я пішов у гавань і довго блукав там, принюхуючись, мов той пес, до пахощів мазуту та нафти. А ввечері я вже ледве плентався додому, бо аж зомлівав од голоду. Тому, забувши про все на світі, я думав лише про їжу, хорошу й поживну їжу.
Йдучи повз хвіртку місіс Буземлі, я раптом побачив її з листами в руках. Вона попросила мене збігати до поштової скриньки і вкинути їх. Збігати! Я вже й рачки не доповзу... Та як же відмовити справжньому другу? І, знайшовши у собі залишки сил, я відніс листи на ріг «Звалища», де висіла червона скринька. А коли я повертався назад, вона простягла мені через вікно звичайну винагороду — товстий бутерброд з подвійним шаром консервів фірми «Боуріл».
Я поспішив за ріг, щоб розправитися з ним. Слина так і текла у мене з рота, а ноги аж підломлювалися від голоду й нетерпіння. Я присів на колоді, що для коней, і одразу ж підніс бутерброд до своїх гострих молодих зубів, та раптом — о немилосердний боже! — згадав, що це консерви «Боуріл»: м’ясо, чисте м’ясо! Я ж не раз бачив кольорову рекламу фірми на залізничному мосту, де був намальований величезний бик.