Іноді заняття проходили у напівтемній церкві, за боковим олтарем, під вітражем, на якому був зображений «Спаситель, що ніс свій хрест», зрідка — в монастирській прийомній, і здебільшого, якщо стояло на годині,— на лужку монастирського саду. Діти сідали на травицю, в тіні дерев і кущів, а лагідна черниця, з книжкою на колінах, влаштовувалася супроти нас в складаному кріслі. В саду за високою огорожею було напрочуд тихо, і здавалось, що ти знаходишся за тисячу миль від галасливого міста. Лише іноді пробігали черниці в білих покривалах з широкими крильми, перебираючи на ходу чотки. По саду походжали вгодовані голуби і довірливо наближалися до нас. Бджоли та джмелі невтомно бриніли над квітучими кущами, а навкруги розносилися найрізноманітніші пахощі чудових весняних квітів, що п’янили й заспокоювали моє наболіле серце. Між деревами високо в небі стирчав кам’яний хрест церкви — хрест святого Андрія. Матушка підносить палець до губ, ми замовкаємо, і вона починає розповідати нам про маленького Христа. Чудове дитинство! Ніколи ні перед тим, ні після того я не був таким безмежно щасливим.
Матушка Елізабет-Джозефіиа була вже немолодою жінкою, зі зморщеним, трохи суворим обличчям. Вона була гарною наставницею, бо в її устах чудово оживали давні події в Палестіні; ми слухали її, затамувавши подих, і бачили перед собою і ясла, і немовлятко в них; з хвилюванням спостерігали за тим, як святе сімейство на віслюкові —бідний віслючок! — рятується від страшного Ірода.
Можливо, через моє дещо сумнівне минуле матушка приділяла мені значно більше уваги, чим я дуже пишався, особливо, коли вона хвалила мене за кмітливість. Іноді заходив патер Рош; вони часто шептались, поглядаючи в мій бік, після чого турботи про мене зростали ще більше. Вона давала мені ладанки і святі образки, що їх я носив на тілі, під сорочкою. Я щиро возлюбив Ісуса, який нагадував мені чомусь маленького Анджелло, котрий смирно сидів поряд зі мною. Я з нетерпінням чекав того дня, коли, за словами матушки Елізабет-Джозефіни, мені на язик покладуть святу облатку, що є втіленням духа Христового.
Матушка розповідала нам про страшні нещастя, що сталися з тим, хто погано причащався. Один хлопчик постраждав через те, що «порушив піст», з’ївши кілька крихіток, що знайшов у кишені, як ішов до вівтаря, другий — через те, що ковтнув кілька крапель води з зубної щіточки. Але найбільше налякала нас третя притча: одна дівчинка з цікавості зняла святу облатку з язика і замотала її в хусточку, від чого вся хусточка... облилася кров’ю!
Дідусь стежив за моїм навчанням з величезною увагою. Спочатку він спитав мене, чи гарна з себе матушка Елізабет-Джозефіна. Коли ж я сказав, що ні, він захопився чудом, яке сталось з хусткою, і заявив:
— Оце так диво! Треба й мені причаститися разом з тобою. Все це дуже цікаво.
— Ні, ні, дідусю! — заволав я.— Це ж гріх, смертний гріх. І перш за все тобі доведеться піти до патера Роша... і висповідатись йому про всі неподобства, що їх ти накоїв за своє життя.
— В такому разі, — посміхнувся дідусь, — це була б дуже довга сповідь.
В кінці липня матушка Елізабет-Джозефіна раптом занемогла і її місце на складаному стільчику під деревом зайняла молоденька рум’яна черниця — сестра Цецилія. Це була ласкава і приязна жіночка, яка розповідала нам ще цікавіше, ніж матушка Елізабет-Джозефіна. Її голубі очі затягувались поволокою під час розповіді про нашого спасителя, і вона не лякала нас усякими жахливими притчами. Вона дуже сподобалась мені, і я поспішив поділити своє захоплення з дідусем.
— А у нас нова наставниця, дідусю. Молоденька черниця. І дуже гарненька.
Дідусь кивнув головою, підкрутив вуса й сказав:
— Мені здається, Роберт, що я не виконую свого обов’язку щодо тебе. Завтра я сам одведу тебе до церкви. Я хочу бачити сестру Цецилію.
— Дідусю, — підхопився я, — але ж... чоловіків, здається, не впускають до жіночого монастиря...
Дідусь спокійно глянув на мене, і підкрутивши другого вуса, заявив:
— Ну, це ми ще побачимо.
І дійсно, на другий день дідусь старанно вичистив костюм і черевики, хвацько надягнув капелюха і, взявши одну з кращих палиць, пішов зі мною в монастир. Молоденька служка спочатку не пускала його, але дід так причарував її своїм величним поглядом, що вона пропустила нас і показала, куди йти. В приймальні дід важно розсівся на стільці, гордовито випрямився — справжній стовп церкви! — і кивнув мені, підкреслюючи, що йому подобається ця кімната і вся атмосфера в ній. Потім скромно, але з цікавістю почав видивлятися на статую мадонни.
Коли сестра Цецилія увійшла до кімнати, він підвівся і церемонно вклонився їй.
— Пробачте за вторгнення, добродійко. Справа в тому, що я дуже турбуюся про майбутнє, — він поклав мені на голову руку, — свого онука. Моє ім’я Олександр Гау.
— Так, містер Гау, — промимрила збентежено сестра Цецилія, хоч тут і була релігійна школа, а не закритий монастир. Та їй, певно, ще не доводилось стикатися з відвідувачами, подібними до дідуся. — Сідайте, будь ласка.