Паралізований страхом, я цілу хвилину несамовито дивився на цей шматок бика, що символізував собою страшний гріх і невимовні муки на тому світі. Та нараз, гостро скрикнувши, накинувся на м’ясо і почав скажено трощити його і глитати, навіть не пережовуючи. Яке ж воно було смачне! Я забув і про караючу десницю, і про патера Роша. Нечестивими губами я жадібно смоктав солоний м’ясний сік і облизував пальці, і, коли все було скінчене, задоволено і переможно зітхнув.
Але раптом мені майнуло в голові: що ж я накоїв? Це ж гріх. Смертельний гріх. Я заціпенів. Почав каятись. Страшні очі патера Роша заблискотіли в темряві передо мною. Я розревівся і побіг до дідуся.
Коли я влетів до кімнати дідуся, він з ученим виглядом сидів над мікроскопом. Не відриваючись від апарата, він мовчки вислухав мої жалощі. І добре, що він не дивився на мене, бо я обов’язково розревівся б. А як відомо, дід терпіти не міг сліз. Але тільки я скінчив, він підвівся і почав ходити по кімнаті, човгаючи зеленими пантофлями. Я почував себе зовсім спокійно поряд з ним. І мені дуже хотілося, щоб він, а не каноник наставляв мене на мою віру.
— Дуже просто, хлопче, уладнати з твоїми п’ятницями. Слід мені лише сказати матері, і все буде гаразд. Але, — він сумно похитав головою, — це лише початок. Рано чи пізно питання про твою віру випливе на порядок дня. А в тебе, як відомо, дуже тяжке становище в цій сім’ї... ти зовсім один... Погану спадщину залишила тобі матуся в особі твого бога... — Він помовчав, розгладив бороду і якось дивно глянув на мене. — А, може, краще тобі приєднатися до їхньої віри? Тобто... ходити в церкву разом із ними — на Ноксхілл?
Я гірко заплакав.
— О, ні, дідусю, ні. Кожен мусить іти своїм шляхом, навіть, якщо він і дуже тяжкий...
Дідусь умовляв мене, доказуючи, що зате я одержу багато винагород.
— Твоя бабка буде страшенно рада, якщо ти ходитимеш на Ноксхілл. Вона зробить тоді для тебе, що хочеш, ручуся тобі.
— Ні, дідусю, ні. Я не можу.
Дивна пауза. І раптом він засміявся до мене щирою, теплою посмішкою, а потім підійшов і гаряче потис мені руку.
— Молодець, Робі, молодець.
Він старанно вибрав дві найбільші м’ятні пастилки з своєї коробочки і сунув мені в руку. А я здивовано думав над тим, чим це я заслужив таку милість. Адже він говорив мені «молодець» всього кілька разів, коли особливо був задоволений мною. В чому ж річ?
— Можу поділитися з тобою своїми поглядами. — Він теж взяв пастилку і велично розсівся в кріслі. — Я за свободу релігії. Хай люди вірять в те, що їм більше подобається, і хай вони не втручаються в справи інших людей. Тобі, звичайно, важко це зрозуміти. Скажу лиш одно: якби ти пішов до церкви на Ноксхілл, я одразу ж зрікся б тебе.
Філософська тиша, поки він запалював свою люльку.
— Я нічого не маю проти католиків, за винятком їхніх пап. Атож, хлопче, я ненавиджу римських пап... всіх отих Борджіа з отрутою в перснях та іншими гидотами. Та ти тут ні при чому. Ти віриш у того ж всевишнього, що і твоя бабка, яка не хоче, щоб ти вклонявся йому з свічками та кадилами. А мені байдуже. Бо я вважаю, що ні ти з своїми месами, ні бабка з своїми гугнявими псалмами та молитвами ніколи не попадете в рай; і все, що кажуть ваші пузаті попи, — брехня і вигадки.
Ніколи ще не бачив я дідуся таким схвильованим. Цілих півгодини запально говорив він, і з його язика злітали дивні слова — «свобода», «лібералізм», «віротерпимість», вільнодумство», «безсмертні ідеї», «людська гідність» тощо. Він проповідував такі гуманні і такі прекрасні ідеї, що я, певно, або чогось не дочув, або щось не так зрозумів, бо дід раптом трахнув кулаком по столу і загорлав, що «ми (тобто він і я) ще покажемо, де раки зимують, отій старій відьмі (тобто моїй бабуні)».
І все ж таки розмова з дідусем заспокоїла мене. Щоп’ятниці мама подавала мені овочеві страви, а коли батька вдома не було — круто зварені яєчка. З першого серпня, не сказавши, за порадою дідуся, й слова домашнім, я почав відвідувати невеличку групу при соборі Святих Ангелів, де готували до першого причастя.
Нами керувала матушка Елізабет-Джозефіна. Разом зі мною в групі було шість-сім сміхотливих дівчаток і ще один хлопчик — Анджелло Антонеллі, син італійця, що торгував морозивом у нашому місті. Це був дуже гарний хлопчик, з бархатною шкірою, шовковим кучерявим волоссям і величезними чорними очима, що завжди, здавалось, благали про щось; прямо-таки дитина з картин Мурільйо, хоч я в той час ще нічого про них не знав. Він дуже сподобався мені; і тому, що він був молодший за мене на цілий рік, я одразу ж взяв шефство над ним.