Дідусь, якого посадовили поміж Кларою та місіс Антонеллі, був на сьомому небі, а на покутті сидів щасливий і задоволений містер Антонеллі. Він весь час пригощав дідуся.
— Покуштуйте ось цього вина, містер Гау. Воно особливе — з Неаполя, «Фраскаті».
Наповнили бокали, налили навіть мовчазному дядькові Віталіно, який, очевидно, був чужаком у цій дивній сім’ї. Підвівшись, дідусь проголосив тост:
— За наших малят! Щоб їм щастило в житті.
Всі випили, навіть ми, діти, — нам з Анджелло теж дали чарочки, що нагадували наперстки. Вино було солодке й приємно гріло в животі.
— Ну, як «Фраскаті», містер Гау? — звернувся м-р Антонеллі.
— Дуже приємне, — чемно відповів дідусь. І тихіше додав: — Слабке.
— Так, так, трохи слабке. Ще бокал, містер Гау.
— Дякую, містер Антонеллі.
Мавпочці, очевидно, надокучило сидіти на колінах у Анджелло, вона підвелась і схопила зі столу банан. Я здивовано спостерігав, як вона спритно обідрала його й почала їсти — ну, прямо тобі маленький чоловічок! Анджелло гордо кивнув мені й прошепотів:
— Почекай, ти ще не те побачиш.
— Дозвольте мені налити ваш бокал, місіс Антонеллі, — звернувся дідусь. — І ваш теж, люба міс Кларо. — Хоч вони й відмовились, прикривши рукою бокали, дідусь явно користувався у них успіхом. Він наповнив свій бокал і, шепнувши щось на вухо сміхотливій Кларі, почав серйозно розповідати нашій господині про свої часті відвідини балів у мера та в інших особняках, що розташовані на Кладовищенській вулиці. Місіс Антонеллі слухала його з щирим захопленням, явно радіючи з того, що хоч у розмові може прилучитися до такої знаті.
Сміх ще дужче задзвенів, коли дідусь почав кепкувати з Клариного кавалера.
— Ну, хіба ж можна зрівняти сучасне молоде покоління з нашим! — важно проголосив він.
Коли дідусь і містер Антонеллі почали піднімати тости «За Італію», «За Шотландію», нам з Анджелло дозволили встати з-за столу. Ми захопили з собою Ніколо і знову забралися до кімнати дядька Віталіно, де заходились крутити шарманку, натиснувши спершу кнопку з написом «Тихо». Шарманка награвала чотири мелодії: «Шотландські дзвіночки», «На бій, на бій, солдати!», «Боже, врятуй короля» та «О, Марія, ми квітами тебе увінчаєм!»
Ніколо теж бавився з нами. Особливо реагував він на пісню «Шотландські дзвіночки», під яку весело танцював і перекидався. Опинившись в центрі нашої уваги, він розігрався до нестями: бігав, лазив, скакав, а потім раптом вибіг з кімнати і повернувся в капелюсі дідуся. Він важно походжав, мов той заправський джинджик, часто знімав капелюха і вклонявся. Наш регіт потурав йому. Тоді він насадив капелюха собі на хвоста, підкинув його і піймав головою. Нараз удавши, що дуже розсердився, пхнув капелюха ногою, згорнувся в ньому клубочком і прикинувся сплячим.
Ми з Анджелло аж заходилися від сміху, коли раптом одчинилися двері, і в кімнату зайшов дядько Віта. Його завжди спокійне обличчя було дуже сердитим. Він підхопив Ніколо, погладив його і посадив в корзинку, що стояла в кутку; потім підібрав дідусевого капелюха, і витріпуючи з нього пил, сказав щось по-італійськи, Анджелло звернувся до мене:
— Дядько каже, що навіть він, глухий чоловік, чув галас, який ми тут здійняли. А сьогодні ж для нас святий день... і він хоче, щоб ми сіли й заспівали псалмів. — А від себе Анджелло додав: — Дядько Віта дуже побожний, запам'ятай.
— А що він ще говорив?
— Та... він сказав ще, що твій дідусь сам уже випив три пляшки вина. І... що він гладить під столом ручки Кларі.
Я принишк і сів на підлогу поряд з Анджелло. Дядько Віта закрутив шарманку, і ми заспівали:
Коли ми скінчили, дядько Віта лагідно посміхнувсь і щось промовив. Анджелло переклав:
— Він каже, що ми ніколи не повинні забувати, як хороше відчувати на собі благодать божу. Навіть, якщо ми помремо в таку хвилину, або нас уб’ють чи поріжуть на дрібні шматочки, то одразу ж попадемо прямо в рай.
Тут мене покликали знизу, бо вже час було йти додому. Дідусь стояв у передпокої, потискуючи руки містеру і місіс Антонеллі та обіймаючи Клару за талію. При цьому він ласкаво примовляв:
— Серденько моє, ви мусите дозволити мені це, враховуючи, що я вже старий чоловік, гідний бути вашим батьком.
— Прощавайте. До побачення. — Щиро прощалися з нами всі члени родини Антонеллі, за виключенням Клариного кавалера, який тільки-но прийшов і сердито спостерігав, як дідусь цілує його дівчину.
Вийшли на вулицю. У мене дзвеніло в голові від радісних подій цього знаменного дня. Дідусь теж досить оживився: очі в нього блищали, щоки горіли, і час од часу він трохи похитувався, щоб втримати рівновагу.
Благодать! Це слово дядька Віти знову зринуло на мене, мов весняна пташка. Тепер я знаю, що гарно причастився, може, навіть і відмінно. Я відчуваю, що дідусь от-от почне розводити теревені, і тому попереджую його:
— О, дідусю, як я люблю нашого спасителя... але й тебе дуже, дуже люблю!