Я відчуваю в роті щось велике і тверде й здогадуюсь, що це облатка, яку я досі уявляв собі чимсь зовсім незвичайним. В роті у мене пересохло, і мені важко не те що проковтнути її, а навіть повернути язиком. Нарешті, я знову на своєму місці, червоний як рак, у скронях скажено стукотить, я стискаю їх руками і... ковтаю облатку, І диво! Нічого не сталося — я не відчув ніякої благодаті, жодної зміни в своїй душі. Мене охопив розпач. Невже я «погано» причастився?.. Ні, ні... я гаряче беруся за молитовник, читаю молитву і заспокоююсь. Підводжу голову і бачу Анджелло, що лагідно всміхається до мене, чую позаду кашель дідуся і знову набираюсь сили і мужності. Я гордий з того, що виконав важливий обряд, і разом з усім приходом читаю молитву після меси.
Коли я вийшов з похмурої церкви, яскраве сонце засліпило мені очі; монастирські сестри щиро поздоровляли мене, а дідусь і всі члени сім’ї Антонеллі почали гаряче обіймати й цілувати. Мій дорогий родич уже встиг подружитися з ними і навіть причарувати їх. Він представив мене містеру і місіс Антонеллі, їх старшій дочці Кларі та дядькові Анджелло — Вітальяно, смаглявому чоловікові років п’ятдесяти, з байдужим, як у всіх глухих, виразом обличчя. Всі вони посміхалися до мене, а місіс Антонеллі, огрядна жінка з чорними очима та крихітними сережками у вухах, зодягнена в зелене оксамитове плаття, ласкаво дивилася на мене і примовляла:
— Який гарненький товариш у нашого Анджелло!
Раптом містер Антонеллі, такий же чорний, як і його дружина, але менший на зріст і з лисиною на голові, плеснув у долоні і, глянувши на дідуся сумними, як і у Анджелло, очима, гаряче, але трохи соромливо сказав:
— Містер Гау, наші хлопчики уже потоваришували... Якщо не гордуєте, то ходімо снідати з нами.
Дідусь одразу погодився. Містер і місіс Антонеллі, дуже зраділи. І ми пішли: Анджелло і я — попереду, а всі останні — за нами.
Сім’я Антонеллі мешкала над крамницею, розмальованою рожевою та малиновою фарбами, над входом якої висіла дошка з золотим написом: «Першорядний салон морозива. Власник— Антоніо Антонеллі». Така ж екзотика була й нагорі: барвисті килими, яскравожовті з зеленим занавіски. Скрізь — лубочні картини з церковними написами (Антонеллі були дуже набожні); обабіч каміна — краєвиди Капрі і Неаполя, а рядом — господи милосердний! — виверження Везувія.
На позолоченій поличці стояла причепурена, мов лялька, статуетка, що ласкаво посміхалась до мене. Ніколи ще не був я в господі, де все було б таким дивним і чудернацьким. З кухні проникали аромати незнайомих мені страв — пахло фруктами, чимось гострим, кислим, терпким, цибулею та пряженим салом, а з погреба долинав солодкий запах ванілі, яку кладуть у морозиво.
Поки місіс Антонеллі з Кларою поралися біля стола, Анджелло взяв мене тихенько за руку і потягнув униз, на перший поверх. Тут він зупинився з таємничим виглядом біля кімнати, що, як з’ясувалося потім, належала його дядькові. Крізь напіврозчинені двері я з завмираючим серцем помітив шарманку, справжню старовинну шарманку, на якій перламутром було виведено: «Органчик Орфея». Та раптом Анджелло гукнув:
— Ніколо? Де ти, Ніколо?
З ліжка скочила мавпочка в червоному жупанчику, підійшла, похитуючись, до Анджелло і плигнула йому на руки. То була чистенька мавпочка з сумними очима і малесенькою зморщеною мордочкою, схожою на личко немовляти,— пригнічене й здивоване, схвильоване й роздратоване. Анджелло ніжно гладив мавпочку і дозволив погладити також і мені.
— Погладь його, Робі. Він не кусається. Адже він знає, що ти мій кращий друг. Авжеж, Ні- коло? Не бійся, у нього нема бліх. Він належить моєму дядькові Віта. Дядько любить його більше за всіх. Він каже, що Ніколо приносить нам щастя. Коли ми приїхали в Лівенфорд і були дуже бідними, дядько Віта ходив вулицями з шарманкою і Ніколо й заробляв на хліб. А тепер, коли ми розбагатіли, — ну, майже стали багачами — мама не дозволяє йому цього робити, хоч дядькові часом дуже кортить. Мама каже: нам непристойно займатися таким ділом. Ніколо наш улюблений пестунчик. Йому було всього три роки, коли дядько купив його. А тепер йому десять. Але він ще молодий, бо мавпи живуть страшенно довго.
Тут місіс Антонеллі покликала нас, і ми побігли наверх; Анджелло захопив мавпочку з собою. Та коли він заніс її до вітальні, місіс Антонеллі запротестувала:
— О, ні, не треба тут Ніколо! Адже сьогодні у нас такі дорогі гості.
— Мамусю, — благав Анджелло, — сьогодні ж день мого причастя.
— Ну, гаразд, гаразд, — місіс Антонеллі глипнула на дядька Віту, а потім мило посміхнулась до дідуся. — Ніколо пестунчик нашого Анджелло!
Анджелло проказав молитву, і всі ми сіли за стіл, застелений вишитою скатертиною і заставлений безліччю страв, яких я ніколи не бачив у Ломонд В’ю. Там стояли великі блюда з м’ясом і рисом, з макаронами, залитими томатним соусом, паштет з курки, холодець з язика, маслини, сардинки, анчоуси, ваза з фруктами, величезний торт з морозива, на якому кремом було написано: «Благослови, господи, нашого Анджелло», та декілька високих пляшок вина.