Задушливий серпень ми проводили серед опалених спекою і вкрай запилених живоплотів; лише зрідка повівав вітерець і дерева тяжко зітхали, — то був стогін землі, надто переобтяженої врожаєм. Більшість лівенфордців поїхала з своїми сім’ями до моря, і пусте місто здавалося зовсім чужим. Мені навіть моторошно було самому ходити його мощеними вулицями, бо мене переслідував цокіт власних підборів.
Ідучи на прогулянку, я щовечора стикався з Джемі Ніггом, що сидів верхи на кам’яній огорожі нашого саду, навмисно повернувшись спиною до вікон. Він вперто награвав щось на губній гармошці і, оскільки й сам не міг назвати своєї пісні, я охрестив її «Пісенькою Джемі». Вона й досі бринить у мене в голові! Джемі не переставав грати навіть тоді, коли я сідав поряд з ним і замріяно спостерігав срібну росу на пожовклих листочках і сизий туман, що насувався з гір і ніс питво й прохолоду змученій спекою землі.
О сьомій годині з дому виходила Кейт і прямувала до своєї подруги Бессі Евінг. Цілий тиждень вона не звертала на нас ніякої уваги, тільки злегка кивала мені головою. Джемі теж здавався зовсім байдужим, лише пісенька його звучала все голосніше, наздоганяючи Кейт, що віддалялась від нас. Хоч тут не було ні любовних зітхань, ні балкона, ні гітари, це нагадувало мені серенаду — настирливу й невідступну шотландську серенаду.
Одного вечора Кейт, мов ненароком, зупинилась, суворо глянула на мене й сказала:
— Ти б краще йшов заніматись, аніж стовбичиш тут.
Не встиг я відповісти, як Джемі вийняв з рота гармошку й сміливо зауважив:
— Хлопець не робить нічого поганого.
Кейт змушена була глипнути на нього. І в цей погляд вона вмістила увесь свій гнів: за те, що він переслідує її, за те, що сидить в її присутності, й за те, що сама вона сердилась на себе. Та Кейт перша опустила очі. Запала мовчанка.
— Чудовий вечір, — почав Джемі.
— Скоро піде дощ, — заперечила Кейт.
— Можливо, можливо... Рясний дощик нікому не завадить.
Коротка пауза.
— Так ви затримуєте мене тут, щоб патякати про погоду? — глузливо кинула Кейт, але з місця не зрушила.
Тільки тепер, коли вона отак стояла перед нами, гордо підвівши голову й рішуче ступнувши вперед ногою, я помітив, яка у неї гарна статура та до чого красиві ноги. Джемі теж, певно, був збентежений, бо одразу ж труснув свою гармошку і замріяно зіграв кілька нових колінець своєї пісні.
— Я тільки подумав, що в такий вечір непогано було б прогулятись, — мовив він насмішливо.
— Невже?! А куди б вам хотілось піти, дозвольте вас спитати.
— Та куди-небудь, мені однаково.
— Дякую, дякую красно, — гордо мотнула Кейт головою. — Дуже приємна пропозиція. Але я йду в гості до своєї подруги міс Евінг. — І пішла.
— Мені з вами по дорозі, — крикнув Джемі і плигнув з паркана. — Я проведу вас до самої хвіртки міс Бессі.
Кейт розгубилась. Щоки у неї й досі палахкотіли, і, видно, вона ще більше розсердилась. І все ж мені здалося, що їй не так-то вже й неприємне було товариство Джемі, хоч і пішли вони на деякій відстані одне від одного. А милосердна ніч сховала від людей потворні ноги Джемі.
Я трохи постояв, ковтаючи з насолодою повітря, а потім кинувся, мов навіжений, додому, щоб знов засісти за книжки.
Мардок уже сидів за столом, листаючи сторінки і густо посипаючи їх лупою. Я завжди сумнівався в навчальних успіхах Мардока, бо він ніколи не виявляв своїх знань; а крім того, я помічав, що він ховає серед підручників каталоги насіння — німі свідки його пристрасті до садівництва. Куняючи над книжкою, він часто підскакує, хапається за живіт, хоч шлунок у нього, як у страуса; та всі чомусь вважають, що він страждає «запаленням жовчного міхура»; він часто підходить до дзеркала і видавлює вугрі або вийде в садок і блукає там, мов неприкаяний. Іноді машинально звертається до мене:
— А чи знаєш ти, що в Голландії розводять у полі тюльпани. Збагни лишень! Цілі плантації тюльпанів!
Зараз позад нього, мовчазний і прямий, немовби у сідлі, сидить в кріслі його батько. З наближенням конкурсу на заміщення вакансій в поштовій конторі віжки натягуються, і навіть з’явився батіг, щоб заганяти хлопця до книжок. Успіх потрібен не тільки для забезпечення Мардоку пристойного майбутнього, а й для престижу самого містера Леккі. Цей невдаха, якого ніхто не любить, з нетерпінням чекає того дня, коли він зможе сповістити мера, містера Мак-Келлара, свого начальника доктора Лерда, — тобто оголосити всьому місту: «Мій син, мій другий син... поступив на державну службу...»