— Треба дати йому чогось випити, — втрутився Сем.
— Їй-право, треба, — кинув і собі дідусь.
Дідусь і Джемі виволокли напівживого Мардока з машини, а Сем тимчасом розчинив двері пивниці навпроти. Спускаючись східцями, Джемі гукнув через плече:
— Посидь там трохи, малий. Ми скоро повернемось.
Я постояв, роздумуючи над нещастям Мардока, а потім поплентався через дорогу. Ярмарок уже гудів, як вулик, і з усіх кінців на площу сходилися люди. Я впізнав у юрбі кількох лівенфордців. І раптом побачив дороге мені обличчя — засмагле й вольове, — обличчя Гевіна.
Він стояв біля невеличкої групи й з властивою йому огидою спостерігав, як торговець прикрасами намагався спродати золотого годинника якомусь оторопілому мужикові. Нарешті Гевін обернувся, й наші погляди зустрілися. Він густо почервонів, потім зблід, опустив очі, але з місця не зрушив. Навпаки, зробив кілька кроків у мій бік і заклопотане зупинився біля плаката, який рекламував парові гойдалки Уілмота, удавши, що уважно вивчає його.
Мене теж зацікавив той плакат. І хоч малюнок був зовсім примітивний, я вже стояв поряд з Гевіном, втупившись очима в плакат; я був дуже блідий, щоки в мене смикалися, що завжди зі мною бувало, коли я дуже хвилювався або перевтомлювався. Ми важко дихали, тупо споглядаючи розірваний вітром аркуш паперу, на якому лишилися тільки шматки від знаменитої гойдалки.
— Це я винен у всьому.
— Ні, я.
— Ні, я.
— Ні, ні, Робі, це я. Я ревнував тебе до того хлопчика... бо я не хочу, щоб у тебе був ще хтось, крім мене.
— Ти мій єдиний друг, Гевін. І завжди будеш єдиним. Клянусь тобі. І клянусь також, що я був у всьому винен. У всьому — моя ідіотська провина.
— Ні, моя.
— Ні, моя.
Він поступився мені, і це була велика жертва з його боку. Плакат нас більше не цікавив. Ми глянули один одному в вічі. І я помітив по його очах, що наша сварка була для нього не менш прикрою, ніж для мене. Відродження нашої дружби було таким могутнім, таким щасливим, що ми не тільки гаряче стисли один одному руки, а й ніжно обнялись і, радо посміхаючись, побігли навмання, не кажучи й слова і навіть нічого не бачачи перед собою.
Біля каруселей заграли оркестри; засвистіли парові гудки на гойдалках; загули бубни, скликаючи людей на танці; затрубили тромбони, сповіщаючи про появу Клео — найогряднішої жінки в світі. На підмостках з’явились галасливі джентльмени в крохмальних комірцях та краватках-метеликах розмахуючи паличками, кричали: «Сюди, сюди, леді і джентльмени! Погляньте на Лео — людину-леопарда! Подивіться на перуанських пігмеїв! Єдиний в світі кінь, що говорить людською мовою! Сюди! Сюди!» Атракціони ожили. Ми з нетерпінням продиралися крізь юрбу. Джемі дав мені флорин на витрати. У Гевіна було ще більше. Він приїхав з Лівенфорда потягом, та назад може їхати з нами. Ми не хотіли більше розлучатися. І від цього нам стало ще веселіше.
Ми влучали в ціль, і скоро кожен з нас виграв по три кокосових горіхи, Гевін видовбав дірку в одному з них, і ми по черзі пили пахучий сік. Потім відвідали також лотерею, тир та інші атракціони і повернулися з безліччю трофеїв: шпильок, гудзиків, брошок тощо. Настала темрява, і скрізь замиготіли керосинки й ліхтарі. А люди все йшли і йшли; музики грали дедалі жвавіше й гучніше. Ух! Ух! Ух! — долинало з гойдалок. У натовпі я помітив Кейт і Джемі; пригорнувшись одне до одного, вони вперто навчалися нових танців. На трьох дерев’яних скакунах пронеслися Сем і Мардок з дідусем; кашкет у Мардока смішно збочився, в зубах стирчала сигара, а в посоловілих очах світився захват. Раз по раз зводився він на стременах і скрикував нелюдським голосом.
Пізно вже, дуже пізно. Потомлені, але щасливі збираємось біля машини. Особливо щасливою здається Кейт: вона часто поглядає на Джемі, і очі її сяють ніжністю й теплом. Мардок посоловіло дивиться на Гевіна і раптом заявляє:
— Начхати мені на все! Начхати! Для такої освіченої людини, як я, все це абсолютно нічого не значить.
Сем ніяк не може завести машину, а Мардок з дідусем розважають нас дуетом: «Женев’єва... Жен...е...в’єва», тягнуть вони. Та раптом Мардок кидається в пітьму, і я чую, як він довго і огидно блює.
Нарешті ми рушили назустріч холодному нічному вітру, лишивши за собою вогні і гамір святкового ярмарку. В багажнику хропе дідусь, а в нього на плечі бовтаеться бліда й змучена голова Мардока. Поряд з ними, міцно пригорнувшись, сидять Кейт і Джемі. А спереду сидимо ми з Гевіном. Наша дружба чудесно воскресла, і тепер ми вже ніколи не розлучимось... У всякому разі будемо разом до...
Та ми мало ще знаємо свою долю. Все ж ми щасливі, і цього досить. Кругом тихо, лише мотор енергійно двигтить та шиплять ацетиленові лампи. Сем, наш загадковий водій, пильно вдивляється в пітьму. Машина мчить все далі й далі, неначе несе в безвість двох хлопчиків, що сміливо йдуть на прю з непокірним прийдешнім.
— От оце я люблю, — шепоче Гевін.
І я знаю, що саме.