Якось після нашої таємної наради у «Язона», я повернувся з чергового «рейсу з пиріжками» і побачив за столом Адама, що приїхав в спальному вагоні прямо з Лондона — він завжди любив проїхатись з комфортом за рахунок компанії, у якій працював. Крім завдань, що він виконував на півночі, в Уінтоні, наш Адам тепер мав справи також у Лондоні — як постійний представник компанії на півдні Англії. Це підвищення не збільшило його доходів, але він хвалився, що в майбутньому слід чекати незвичайних змін в його кар’єрі, бо патрони дуже цінували його ділову кмітливість. Мешкав він тепер в найкращому готелі Ілінга, на Хенгер-хіллі.
Коли я почав хлебтати свою кашу, щедро змочену маслянкою, він сердечно привітався до мене і продовжив:
— Гадаю, мамо, ти з охотою поїдеш подивитись на мій будинок?
— Що за будинок такий, сину?
Адам хмикнув.
— Ну, звичайнісінький, той, що я собі купив...
— Купив? — аж підскочив містер Леккі. Адже він усі свої збереження віддавав у касу товариства, що займалось саме цим питанням. — Де ж той будинок?
— На бейсуотерській дорозі, — посміхнувся Адам. — Там чудовий краєвид і рядом парк. Та й будинок теж чудовий: семиповерховий, кремового кольору, парадний хід — з червоного дерева, дворик — з мармуру. І вся земля навколо нього теж буде належати мені... Але, бачу, це вас зовсім не цікавить.
— Що ти, сину, — ледве вимовила мама» — Це ж для нас чудова звістка.
Адам гучно засміявся, подавши мамі чашку.
— Я давно вже приглядався до цього будинку, бо щодня проходив повз нього на роботу Ще шість місяців тому я побачив напис: «Продається». Але одного ранку цей напис був змінений іншим: «Продається з аукціону». Це й примусило мене ближче зацікавитися цим будинком. Адже я давно вже розмірковував над тим, щоб підшукати собі щось подібне. Тому я й пішов на аукціон. То була звичайна картина: зал з красивими панелями й сила джентльменів у циліндрах. — Адам з посмішкою глянув на яєчню з салом. — Оголосивши, що будинок коштує шість тисяч, — а це дійсно так, — аукціонник розпочав з трьох. Люди набавляли — більше, більше, доки цифра не дійшла до п’яти тисяч п’ятисот. Тричі стукнув молоток, і будинок дістався найновішому з циліндрів. Я ж сидів собі позаду і мовчав, посміхаючись над тим, як я сам мало не влип у цю халепу. Бачте, я заздалегідь усе рознюхав: цей будинок був закладений у банку за дві тисячі, і банк не хотів давати права на викуп його. Другого ж дня одержав я листа від найновішого циліндра: він пропонував купити в нього будинок за чотири тисячі. Та я кинув цей лист у корзинку для паперів. Потім...
І Адам розкрив нам усі карти, за допомогою яких через тиждень він примусив того типа уступити йому будинок за мізерну суму, що складала всього тисячу дев’ятсот фунтів.
— Боже! — скрикнула мама, зачарована і в той же час налякана такою цифрою, — адже це поглинуло всі гроші, що їх Адам зібрав за десять років. — Ти, звичайно, перехитрив їх усіх... навіть лондонців. Що ж ти гадаєш робити з цим будинком? Жити в ньому?
— Що ти, мамо, — поблажливо відказав Адам. — Я перебудую його і здаватиму помешкання в оренду. Без податків і платні швейцару я збиратиму щороку шістсот фунтів, тобто, біля двадцяти процентів чистого прибутку. Не погано для початку — адже це мій перший бізнес.
Батько слухав його розповідь з напруженою увагою. Він аж облизнувсь і зауважив:
— Двадцять процентів. А місцеве будівельне товариство платить мені тільки три.
Адам зневажливо посміхнувся.
— Бо приватні підприємства завжди платять вищі дивіденди. Ну, звичайно, ця перебудова ще влетить мені в копійку. Може, фунтів з дев’ятсот. Де б їх взяти? Я ж не можу зв’язатися з ким попало.
Лоб у батька почервонів. Він завжди схилявся перед Адамом, але й дещо сумнівався в його успіхах — містер Леккі не любив заплутаних грошових справ. Але цей будинок, що давав такі прибутки, надто вже приваблював його!
— Я завжди вважав, що цегляна будівля — путяща справа. Дуже шкода, що не можу подивитися на твій будинок.
— А в чім справа? — спитав Адам. — Чому б вам з мамою не відпочити в мене тижнів зо два? А може, й місяць, якщо треба: і задоволення дістанете, і діло зробимо. Я міг би поселити вас у Ілінзі.
— Ой, Адаме! — зойкнула мама, захоплена такою перспективою.
І пішли між ними переговори: батько був дуже обережний, щоб погодитись на щось одразу. Та до Адамового від’їзду все було вирішене. У мене серце радісно співало: вони поїдуть, і я спокійно підготуюсь до екзаменів. Такого випадку я й не чекав.