Дні йшли за днями, і якось, коли я упрівав над завданнями, до мене долинули дивні звуки. Я остовпів. Мама співала. Вона збиралася в дорогу: найкраща пара містера Леккі вже висіла на стільці, два саквояжі нетерпляче чекали на підлозі. Мамі пощастило якимсь чудом купити в крамниці місіс Доббі «залишок» бурого вуалю, з якого вона «зшила» собі плаття. Найбільше мучилась вона над хутром — облізлою горжеткою, яку носила вже чверть століття. Хутро! Хто міг би зараз розпізнати, якій тварині належало воно колись? А я, коли дививсь на нього, одразу ж уявляв собі роздерту кішку. Мама змінила крій горжетки й підшила вниз нову підкладку, з того ж таки злощасного вуалю. З великим розпачем спостерігав я ці приготування. Бідна мама!.. Вона ж п’ять років не відпочивала.
Щороку, як тільки вона «мріяла про це», батько вертав її на землю суворим докором: «Подумаймо про витрати!»
Він тільки те й робив, що стримував її: подібний настрій загрожував йому великим марнотратством. Думка про те, що доведеться мешкати в готелі, а їсти в дорогому ресторані, постійно мучила його. Він все зарані спланував: вони візьмуть з собою їжу, поїдуть третім класом... Навіть поклав собі в кишеню блокнота з написом «Витрати на поїздку до Адама», бо, певно, сподівався, що Адам поверне йому гроші. На першому листочку він записав: «Два квитки — 7 фунтів 9 шилінгів 6 пенсів» і сумно споглядав ці «фантастичні» цифри, як зовсім неможливе гайнування. Пізніше я довідався від Мардока, що батько виканючив собі «пільгові» квитки, які безплатно видаються лише службовим пасажирам.
Перед від’їздом мама зайшла в мою кімнату і мовчки сіла проти мене.
— Ти все сидиш над книжкою, мій хлопчику. — Вона тепло посміхнулась. — І, певно, не звільнишся і тоді, коли ми будемо гуляти... там — у Лондоні.
Невже вона дізналась? Може, дідусь шепнув їй щось про мене? Я був збентежений, а мама говорила далі:
— І черевики в тебе зовсім порозлазились. Якщо вони розсиплються до того... як ми повернемось, візьмеш коричньову пару Кейт — вони ще добрі.
— Гаразд, візьму, — погодивсь я, щоб приховати свою відразу до тих жіночих черевиків, що Кейт у них каталася колись на ковзанах, — яскравожовті, високі, з шнурками аж до колін!
— Вони ще добре збереглися, — спокійно запевняла мама. — Я бачила їх цими днями.
Вона хитнула головою:
— Ти ж призвичаївся вже до злиднів, моя сирітко. — Потім погладила мене по голові й прошепотіла:
— Бажаю тобі успіху... хлопчику мій рідний.
Як тільки батьки поїхали, дідусь перетягнув мій стіл і всі книжки до тихої вітальні. Я й зараз добре пам’ятаю це святилище! Там був великий круглий камін із мармуру, оздоблений фігурним дзеркалом та гарною решіткою з узором. Між вікнами стояла шифоньєрка, застелена довгастими мережками; на ній лежало японське віяло, три величезні білі раковини та кольорове прес-пап’є із написом «На згадку Н. із Ардфіллана». Посеред вітальні стояв круглий стіл, застелений червоним килимком; на ньому красувалась товста книга в позолоченій оправі — «Історія паломництва», а поруч — ваза з іспанським комишем. Праворуч — піаніно з кругленьким стільчиком; його прикрашували весільні фото батька й мами в зелених плюшових рамках. В кімнаті була одна тільки картина під назвою «Правитель Глена».
Ніша з великим вікном створювала чудову обстановку для роботи. Тут сидів я сам або з Рейдом, що частенько заходив до нас. Мене оточувала дивна тиша. Навіть дідусь намагався човгати тихіше. Мама домовилася з місіс Буземлі, щоб та коли-не-коли допомагала нам, але дідусь показав не менші здібності в цій справі. Найбільш вдавалися йому супи. Тримався він напрочуд гарно: ніяких вибриків, жодної похибки в поводженні. Він раював з того, що в домі нікого не було, що міг швендяти сюди й туди, не боячись причіпок та бурчання. А треба врахувати й те, що нам було досить сутужно: мама позапирала коштовний посуд та начиння, щоб «дід не позакопчував горшків». Вона залишила нам тільки вказівки, як годуватись, щоб «вистачало» їжі. На всякий випадок нам дали трохи грошей — та то була мізерна сума. Але дідусь умів викручуватись. Він часто бігав до Далрімпля, і, хоча Мардок не дуже полюбляв старого, у нас не раз була цвітна капуста або розсипчаста картопля, що я її любив, а він умів чудово зготувати. Кілька разів дідусь «гуляв» у напрямі ферми Снодді, і тоді на другий день у нас були курчата.
Дідусь з великою повагою ставився до всіх моїх занять. Він мало не обожнював книжки, хоча в самого їх було всього три. Найпершою вважав він «Вірші» Бернса, якого знав напам’ять; другою була «Алі-Баба», а третьою — «Тлумачник Пірса». Я й тепер бачу перед собою дідуся, як він з ученим виглядом береться за цей розхристаний «порадник» і каже: «Подивимось, що скаже відносно цього Пірс».