Він простягнув старому склянку і вже спокійніше додав:
— Сама риторика нічого не зарадить.
Дідусь злизав з вусів піну і швидко закивав:
— Так, так. Але хай хлопець таємно з’явиться на конкурс.
Рейд заперечливо похитав головою.
— Ні, ні, це неможливо. У мене й так багато неприємностей. До того ж треба, щоб заяву підписав хтось з його батьків.
— Я підпишу, — сказав дідусь.
«Язон» нічого не сказав, тільки підвівся й почав ходити з кутка в куток. Я невідчепно водив за ним очима; можливо, він роздумував над тим, що запропонував дідусь. Так, мабуть, так, бо ось обличчя в нього відразу заясніло.
— Хай йому чорт! — промурмотів «Язон». — А це було б чудово, коли б вдалося нам їх обкрутити. Мовчати. Та готуватися, як слід. А переможемо... Тоді подивимось на їхні пики... від ректора до цього крота Леккі. — Рейд повернувсь до мене. — А тільки ти одержиш стипендію, тобі ніхто вже не завадить учитися в коледжі. О господи! Оце було б досягнення! Неначе приз нікому невідомого коня на скачках в Дербі.
Він оглянув мене своїми банькуватими очима, немов оцінюючи всі «за» і «проти», а я стояв, червоний, мов той рак, і м’яв руками картуза. Як би там не думала місіс Буземлі про мої здібності, я аж ніяк не відчував себе дербійським скакуном, що міг би виграти цей приз. Мама, що завжди стригла мене під гребінець, щоб не платити парикмахеру, так обчикрижила мене, що голова моя здавалася скоріше курячою, аніж конячою; тому я зовсім не скидався на розумника. Та містер Рейд був завжди моїм другом. А зараз його ірландська кров аж закипіла від азарту. Він розітнув повітря кулаком.
— Слово честі! — вигукнув він, і щоки в нього спалахнули. — Давайте спробуєм. Адже один раз помирати, а не два. Ти ж знаєш, Шеннон, що я завжди хотів цього. А тепер хочу як ніколи. Будем боротися таємно. Прийдем, побачим, переможем[19].
Такі хвилини не повторюються. Мою зневіру зняло як рукою. Я був щасливий, я вірив у своє майбутнє, бо в нього вірив містер Рейд, і серце в мене аж співало. Дідусь тиснув «Язону» руку, всі ми сердечно обнялися. Так, то був дійсно чудовий час. Та містер Рейд тверезо перебив наш захват!
— Тільки не треба надто захоплюватись. — Він сів. — Тобі, Шеннон, буде важко. Адже тобі всього п’ятнадцять років, а проти тебе будуть хлопці на два-три роки старші. До того ж у тебе є досить прикрі вади. Ти любиш лізти поперед батька в пекло, робити висновки без обгрунтування. Пора кінчати з цим.
Я слідкував за ним блискучими очима, розкривши рота; та моя мовчанка була цінніша за слова.
— Я добре уявляю собі суть справи, — продовжував Рейд таким душевним тоном, що я мало не скакав. — Обставини у цьому році будуть такі: учасників приїде менше, ніж завжди, та всі вони серйозні претенденти. Найбільше я боюся трьох із них... — Він став лічити їх на пальцях. — Блер, випускник Ларчфілдського коледжу, Аллердайс, що закінчив середню школу в Ардфіллані, та син учителя Мак-Івен (він вчився вдома). Блера ти знаєш — це чудовий учень, що вчився завжди «на відмінно». Аллердайсові вже вісімнадцять років, він братиме участь в цих іспитах вже вдруге, що надає йому значної переваги. Та грізний, найбільш достойний тобі суперник — це Мак-Івен. — «Язон» значливо помовчав. А я зненавидів цього клятого Мак-Івена. — Він готувавсь до цього іспиту вже кілька років. Батько його спеціаліст з класичних мов і античної літератури. Хлопець в дванадцять років вже досить вільно розмовляв по-грецьки. А зараз він вже вивчив кілька мов. Це справжній вундеркінд, з високим чолом та великими окулярами. Усі, хто знає його, вважають, що стипендія — у нього в кишені.
Деяка іронія в голосі Рейда не могла приховати того, що він теж боїться чортячого вундеркінда, який за сніданком, можливо, звертається до батьків санскритською або готською мовою. Мені ж лишається одне — слухати, зціпивши зуби.
— От бачиш, друже, — закінчив «Язон» лагідним тоном, — доведеться нам з тобою ще добре попріти. Не бійся, не зажену тебе до смерті, а тільки до напівсмерті. Обіцяю давати тобі щодня одну годину на відпочинок. Ти сам не захочеш нею користуватись, коли дійдеш стану істерії, але ж я наполягатиму на цьому. Треба провітрювати мозок — хай допоможе тобі в цьому господь! Будеш кататись на моєму велосипеді, тільки дивись, щоб шини були цілі. Я дам тобі свої книжки. Будеш тримати їх у спальні. І заніматись теж будеш там. Ніщо не допомагає так, як голі стіни. Я напишу тобі регламент. Почнемо з завтрашнього дня. Питання є?
Я дивився на нього закоханими очима. Як мені дякувать йому? Як довести, що я готовий на труд, на подвиг і на смерть заради нього!
— Так, сер, — промимрив я, —даю обіцянку...
Висловитись як слід я не посмів. Та він мене, напевно, зрозумів, бо хутко встав і відібрав для мене силу всяких книг.
Дідусь поміг мені їх нести. Я був щасливий і всю дорогу, як навіжений, пританцьовував.
На початку червня відбулась подія, яка дуже допомогла мені, тому я й вважав її втручанням провидіння, тобто відповіддю божою на мої молитви і тортури.