— Ти... всього на двадцять п’ять позаду нього... навіть без фізики. Я мало не на колінах умовляв їх поставити тобі середній бал. Пропонував розглянути твої річні оцінки. Я запевняв, що ти набрав би всі дев’яносто п’ять. — І з гіркотою в голосі закінчив: — Та все дарма. Вони не захотіли порушувать умов.
Знову мовчанка. Я ще не розумів, що провалився. Ні, зараз мені скажуть щось нове. І намагаючись угамувати мій біль, «Язон» додав:
— Третім був Блер — всього на один бал позаду тебе.
Два хлопчики пливуть на лодці. «Один із нас, один із нас». Одразу ж я забув про себе: мені шкода було товариша.
— А він вже знає?
Рейд заперечливо похитав головою.
— Ще ні.
Тут встряв дідусь і сказав тужливим голосом:
— Нашого мера спіткало лихо.
Я витріщивсь на нього.
— Що ви кажете?
— Він все ж таки збанкрутував.
Я скам’янів. От, лихо!.. У батька Гевіна таке нещастя... Що тепер хлопцеві втрата стипендії? Ніщо, зовсім ніщо. Передо мною постало бліде і горде обличчя того, хто так пишався своїм батьком, хто так обожнював його. Я мушу йти до нього, негайно йти.
У мене вистачило духу не розкривати свого наміру. Я дочекавсь, поки вони пішли у дім, і, не сказавши жодного слова, побіг до Гевіна, хоч ноги ледве слухались мене.
Я не застав його. Будинок мера здавався вимерлим: ні покоївки, ні садівника; за вікнами ховався смуток і панував переполох. Я тричі стукав, доки міс Джулія тихенько одхилила двері, мов боячись, щоб нове лихо не вскочило крізь них. Тремтячим голосом вона сказала, що Гевін зараз в Ардфіллані, а о четвертій приїздить додому.
Я знав, що він зійде в Дальросі. Стояла спека. Чоловіки скидали піджаки і ледве плентались, махаючи брилями, щоб освіжитись. Не дивлячись на слабість, я підійшов завчасно. Поїзд уже стояв.
А ось і Гевін. Він скочив з приступки і попрямував до мене. Та він не бачив, що я тут. Блідий, як смерть, дивився він перед собою, бо знав усе.
Кондуктор засвистів, махнув зеленим прапорцем, і паровоз потяг вагони на запасну колію. Один вагон лишивсь на місці, бо з нього вивантажували щось... Я й зараз бачу цю страшну картину; вона і досі миготить мені в очах.
Як тільки пасажирський поїзд рушив, Гевін поплентавсь через колії. Пригнічений нещастям, він, певно, не помітив цього: бо не дивився, куди йшов. А паровоз тимчасом мчав на нього. Я божевільно закричав. Гевіи спинивсь, побачив поїзд. Але, о боже, стояв як вкопаний: його нога застряла поміж рельсами.
— Гевін! Гевін! — кричав я в розпачі і біг до нього.
Крізь марево, що коливалося над станцією, маячили лише суворі його чорні очі, які палали болісним вогнем. Він з усіх сил випростував ногу, та не зміг. І перш ніж я встиг знову крикнути, розтявся зойк, а очі в мене застелили червоні плями.
Коли я опритомнів, навколо вже штовхались люди, а машиніст схвильовано пояснював, що він не винен. Навколо лунали голоси: «Яка трагедія! Все через батька...» Їм, бач, здавалося, що Гевін заподіяв собі смерть.
Тримаючись за стіни, я поплентався додому. Коли ж настала ніч, не міг заснути. В моїй душі росло обурення. Яким дурним і немічним я був! Та годі! Я відчував, що в мені зріють інші сили.
На другий день приїхали батьки, а з ними повернулась і бабуня. Вона покликала мене. Та я мовчав.
Щоб не стрічатись з ними, я втік на вулицю і тихо брів у напрямі будинку, де маячили чорні шати, бо мешканці його більш не хотіли бачити краси, а може не хотіли й жити.
З божевільним поглядом плентаюсь я і враз намацую в кишені «святу медальку», що її подарували мені черниці, коли мале, допірливе дитя побожно слухало «святі» казки у монастирському садку. Ридання тиснуть мені груди. І я шпурляю геть брехливу іграшку, Ось тобі, боже, за те, що ти губиш дітей, за те, що краєш їм серця, руйнуєш їх життя і долю. Нема на світі бога, немає правди!
Гевін лежить на ліжку; заснув він вічним сном. Обличчя таке спокійне, ніщо вже більше не хвилює його, сердешного.
Джулія Блер, з червоними від сліз очима, показує мені кривавий черевик, з якого він зірвав підбора, щоб тільки випростати ногу. Ні, він не здався. Навіть у цьому безпорадному сні він той же — гордий, нездоланний Гевін.
Одного лютневого вечора, вийшовши з воріт заводу, я наштовхнувся на сина Кейт. У новому голубому картузі, який носили учні Академії, гордий тим, що пішов до школи, Люк прийшов зустрічати батька. Як швидко біжить час, — подумав я. — Боже, який я вже старий. Сімнадцять років!
— Дай пенні, Робі, — звернувся до мене малюк, цупкий, червоний, з чудними від солідності очима.
Я помацав загрубілими пальцями в кишенях брудної спецівки і дістав монетку.
— Слід би сказати «прошу».
— Ну, прошу.
— А знаєш, хто давав мені монетки, коли я був таким, як ти?
Я говорив з ним, як поважний дід, а він дивився на монетку, бо тільки це й цікавило його. Та не біда. Давати йому пенні, водити на футбол, свистіти і кричати разом з ним — було тепер моєю втіхою в тяжкому, безпросвітному житті.
— Батько твій вийде через п’ять хвилин, — сказав я, відходячи від нього. — Мені ж він дозволив піти раніше.
— Ти на концерт? — спитався Люк.