Я ствердно кивнув, та в темряві Люк не побачив. А в мене потепліло на душі від думки про концерт, і я пішов через парк жвавіше. Сьогодні я не засну за столом, як завжди. Замислившись, я навіть не помітив, як поминув собор, якому тепер завжди показував кулак, коли проходив мимо.
Невдовзі після смерті Гевіна мене покликав патер Рош. Він зустрів мене напрочуд тепло й, заткнувши руки під сутану, мовчазно крокував з кутка в куток.
Раптом він обернувся.
— Ну, Шеннон... — І в його очах промайнула тепла іскра. — Можливо, все так сталося тому, що господь схотів вказати тобі інший шлях.
Я знітився.
Ти хочеш вступити на завод?
— Так, — відказав я. — Це, мабуть, все, що можу я тепер зробити.
— Звичайно, можливостей у тебе не багато... — Він замовк. — А ти ніколи не думав про парафію священика?
Я враз почервонів, не зводячи з нього очей.
— Думав.
— О, це святе життя, мій хлопчику. Велика радість служити богу і бути обраним з-поміж його учнів. — Він метнув у мій бік пильний погляд. — Я викликав тебе не просто. Існує спеціальний фонд для бідних хлопчиків, що хочуть вчитись на священиків. Він, правда, невеликий. Тому беруть лише достойних кандидатів, та щодо тебе... я списався вже з епіскопом. Якщо ти згоден, вже на тому тижні можеш поїхати до семінарії.
Я мовчав: мені було соромно. Адже каноник ждав, що я погоджусь... Так, ще шість тижнів тому я з радістю зробив би це. А зараз — усе змінилось, а від палкої віри лишилася тільки гіркота.
— Ну... — він посміхнувся. — Чого ж мовчиш?
— Пробачте, — видавив я з себе. — Та... я не хочу.
Рош здивувався. Він спитав:
— Ти що ж, не хочеш бути священиком?
— Колись хотів, а зараз — ні.
Настала мовчанка. Каноник, певно, вперше зрозумів, що робиться зі мною. Та він не став натискувати на мене. Він навіть натяку не зробив, що розчарований, і з запалом почав змальовувати мені святість життя в служінні богу. Він розкривав переді мною широкі горизонти культурного й духовного збагачення, якого досягну я завдяки щедротам церкви. Згадав приємні роки навчання у Вальядоділі (я теж, казав він, зможу там навчатись), описував мені будинки семінарії, чудові краєвиди іспанської природи і навіть ті солодкі дні, коли він спочивав під виноградом, прозорі грона якого звисали йому прямо в рот.
Я відчував, що скоро здамся, бо я любив цього старого служителя церкви й завжди схилявся перед ним. І все ж душа моя уперто опиналась Я міцно стиснув сині губи.
— Не можу, — змолився я. — Не хочу буть священиком.
Ще більша пауза; і раптом патер Рош звернувсь до мене іншим тоном:
— Я не збираюсь силувати тебе. Ти сам повинен вибирати. Але хочу підкреслити, що ця нагода зустрічається не кожен день. Май на увазі, що ми не зможемо довго тримати місце за собою. Молись всевишньому, щоб він тебе напутив, і знов приходь сюди в суботу.
Я вийшов під похмуре небо. А в кінці тижня знову з’явився перед очі патера Роша. Моя сміливість дивувала навіть мене самого. Та бунт наростав у моєму серці. Якщо всевишній не дає мені стати вченим, то навіщо підкорятися йому й ставати попом? Ні, що завгодно, тільки не це. Вже краще вступити на завод. Тепер для мене все одно...
Півтора року відпрацював я на заводі. Але надія так і не покидала мене. Невже ніколи не здійсняться мої мрії?..
Отак я думав, ідучи по Драмбак Род. Раптом мене спинила якась тіиь — тінь людини досить знайомої мені; вона несміло привіталась і зачовгала поруч зі мною. То був дідусь.
— Сьогодні холодно, Роберт.
Я щось пробубонів, а сам подумав: чого йому від мене треба? На тому тижні я наштовхнувся на нього біля бару Фіттерса, де він просторікав перед юрбою про рівноправність жінок.
— Послухай, хлопчику, ти не даси мені, часом, аванс? Якусь дрібничку — хоч шість пенсів. На марки, — сказав дід.
Я мовчки крокував далі. Всілякі конкурси, шаради й ребуси, що ними так захоплюється, дід, — справжня хвороба його «нової ери». На цьому він хоче розбагатіти, незважаючи на свій похилий вік. Він ходить до публічної читальні й під самим носом у «старої леді» вирізує об’яви і реклами, що «можуть» принести йому багатство. А в себе у кімнаті веде широке листування: вставляє в текст пропущені слова, римує фрази, складає словнички на кілька букв, відповідає на запитання «Хоум Уіклі»... Навіть на сходах він часто не дає мені пройти, читаючи свої «творіння».
— Ось послухай, Роберт! — і читає:
З переможним виглядом закінчує він таким шедевром:
Його конверти сипалися в поштову скриньку, немов сніжинки на вогонь. Розлючений невдачами, він об’явив усе останнє бридким шахрайством і палко взявся за експромти, бо на експромтах якийсь там столяр недавно виграв тисячу фунтів.
Тому і човгає старий за мною, циганячи хоч кілька центів «на щастя».
— Я поверну тобі з своєї премії. Ти ж знаєш, пошта зачиняється о пів на сьому, а завтра там останній день.