— Не можна бути тим і другим одночасно, це неможливо і навіть смішно. — Вона раптом нахмурилась і підозріло глянула на мене.
— А яку церкву ти відвідуєш?
Я ніяково посміхнувся і мало не сказав: «Собор св. Домініка», але, помітивши її насторожений погляд, вирішив відповідати обережно.
— Яку? Ну, звичайну церкву. У неї такий гострий шпиль. Це недалеко від нас, на Фенікс Крещент-стріт.
Луїза посміхнулась, а потім з надзвичайною ворожістю й жорстокістю промовила:
— А я вже думала, що ти католик!
Почервонівши, я пробелькотав:
— Звідки ти це взяла?
— Не знаю. І слава богу, що це не так, а то...
Я опустив очі і втупився в свої черевики.
Якийсь невимовний біль пронизав мені серце. До того ж мені стало дуже шкода Алісон, очі якої наповнились слізьми відчаю й страждання. А Луїза гордо труснула головою і, посміхнувшись, поспитала:
— Ти що ж, думаєш тут оселитись?
— Еге ж,— я процідив крізь зуби. — І якщо тебе вже так цікавить, то я вчитимуся в Академії.
— В Академії? Це твоя школа, Алісон. Ну, слава богу, що ти не католик. Мені здається, що і в Академії їх жодного нема. Так, Алісон?
Алісон хитнула головою, втупившись очима в землю. У мене почали тремтіти повіки, коли це раптом Луїза засміялась і гукнула:
— Ну, ходімо обідати! — вона підхопила своє коліща і, велично глянувши на мене, додала: — А ти не сумуй. Все буде гаразд, якщо ти сказав правду, що ти не католик. Ходімо, Алісон.
Відійшовши трохи, Алісон оглянулась на мене, і в очах у неї світилася величезна симпатія. Та відчай мій був таким безмежним, що навіть цей теплий погляд не зміг мене зігріти. На мене аж дрижаки напали від хвилювання, і я немов уві сні споглядав мерехтливі фігурки дівчаток, що віддалялися. Я опам’ятався лише тоді, коли почув, як дід гукав мене з протилежного боку вулиці.
Він весело посміхався, а очі його світилися величезним задоволенням; капелюх смішно стирчав набакир. Похитуючись, дід рушив у напрямку Ломонд В’ю. Раптом він торкнув мене за плече.
— Я бачу, ти користуєшся величезним успіхом у жінок, Робі. Та, маленька, — дочка Кейс, адже так?
— Так, дідусю.
— Вони хороші люди. — Дідусь чомусь заговорив дуже самовдоволено і з деякою пихою. — її батько був капітаном океанського теплохода «Равальпінді»... до того, як помер. Мати — прекрасна жінка, хоч і нервова. Вона чудово грає на піаніно.., а мала співає, як соловейко. — Помітивши, що я його зовсім не слухаю, він спитав:
— Що з тобою?
— Нічого, дідусю, нічого.
Дід задумливо похитав головою і, на моє здивування, почав насвистувати. У нього був прямо-таки художній свист, хоч часом він і не контролював його сили. Але чим ближче ми підходили до дому, тим тихішим ставав його свист, а коли прийшли, він уже тільки мимрив собі під ніс:
Пильно глянувши на мене, дідусь поклав у рот зубочок часнику і прошепотів:
— Не треба говорити матері про нашу випивку. Це може завдати їй зайвої прикрості.
Мені здається, що на початку мого перебування в Ломонд В’ю мама навмисне робила так, щоб я поменше стикався з іншими членами сім’ї. Батька я часто не бачив до самого вечора, особливо в ті дні, коли він займався «сажотрусом» або «аналізами молока». Він так захоплювався своєю роботою, що навіть ночами сидів над офіціальними звітами про стан міської каналізації або розбавлення їжі на ринках міста водою. Тільки в четвер він зраджував своїм санітарним справам, щоб відвідати щотижневе засідання Лівенфордського будівельного товариства.
Мардок цілими днями пропадав у коледжі, а повернувшись додому, довго сидів за вечерею, а потім, хоч йому й дуже хотілося поговорити зі мною, знову розкладав свої книжки і сидів над ними до пізньої ночі.
Кейт приходила з школи перед обідом, але вона була якоюсь відлюдкуватою і майже щовечора уникала нашого товариства. Якщо вона не ходила до подруги Бессі Евінг, то замикалася в своїй кімнаті і виправляла зошити або читала. Глибокі зморшки на чолі свідчили про те, що її щось постійно мучило і непокоїло.
Як бачите, я був зовсім самотнім і тому з кожним днем все більше зближувався з дідом. Крім переписування паперів, йому не було чого робити, і, хоч він і бурчав постійно, що я для нього тяжка морока, проте зовсім не цурався мого товариства. Погожими вечорами він брав мене з собою в Драмбакський сквер, де він азартно грав у «марліз» з двома іншими дідуганами — товстим Седдлером Боугом, що вже на протязі тридцяти років торгував хомутами, та миршавим Пітером Діккі, бувшим листоношею, котрий постійно твердив, що за своє життя він пройшов відстань, більшу ніж половина шляху навколо світу. Тепер він дуже захоплювався кометою Галлея, боячись, що кожної миті вона може зіткнутися з землею і спалити її. Я з захопленням стежив за тим, як дідусь, лукаво посміхаючись, вибивав «шестірку», а містер Боуг, який дуже не любив програвати, — тільки «трійку».