Іншими днями дідусь водив мене до публічної бібліотеки або дивитися на учбові вправи лівенфордської пожежної команди, до якої сам він ставився дуже скептично. А одного разу, коли власник прокатної станції був відсутній, ми навіть каталися на байдарці по громадському ставку.
По неділях, коли у мене завжди було порожньо в животі, у нас бувала особлива програма. Мама вставала дуже рано, подавала батькові чай у ліжко і, поставивши в пічку печеню, прасувала йому сюртук і штани. Коли ж вставали всі, в домі здіймався справжній тарарам: Кейт в одній сорочці бігала зверху вниз зі своїми юпками та кофтами; мама ніяк не могла натягти своїх рукавичок, що збігалися після прання; Мардок вищав, як навіжений: — «Мамо, де мої чисті шкарпетки?» — а батько стояв, напиндючившись, з годинником у руці і командував: — Скоріше! Давайте, скоріше! Зараз почнуть дзвонити до церкви!
Я почував себе зайвим і непотрібним серед цих добрих людей і тому тримався далі від батькової кімнати, аж доки вдалині не залунають тужливі заклики благовісту, від яких мені завжди ставало ще сумніше і самотніше. Дідусь ніколи не ходив до церкви. Та, здається, йому не дуже то й хотілось; крім того, у нього не було пристойного одягу. І поки всі інші члени сім'ї перебували в єпіскопальній церкві на Ноксхілл, яку відвідували також пробст і міський бальї[3], ми з дідусем «робили вилазку» в гості до його знайомої місіс Буземлі, яка жила в сусідньому будинку.
Місіс Буземлі була вдовою різника і колись грала в мандрівному театрі, завоювавши собі велику популярність виконанням ролі Жозефіни в драмі «Наречена імператора». Тепер їй було щось років з п’ятдесят, вона розповніла, а її каштанове волосся обсипав сніг сивини. На її повновидому обличчі бігали маленькі добрі очі, які зовсім зникали, коли вона сміялася.
Я вже не раз бачив її раніше, заглядаючи через паркан у садок, де вона гуляла щодня в супроводі кота Мікадо, щось таке декламуючи собі під ніс. Одного разу я навіть почув слова: — На бій, во славу полеглих лицарів! На бій, за рідну землю!
Вона була чужинкою в Лівенфорді, і тому люди дуже мало знали про неї, але пізніше хлопчаки з моєї школи натякали, що вона ніколи й не бачила театру, а довго вешталась з якимсь мандрівним цирком і що живіт у неї розмальований татуїровкою. Ми ще не раз поговоримо про неї, а зараз скажу тільки, що вона була дуже гостинною і приязною жінкою. У неї за столом ми з дідусем дуже гостро відчували спартанське життя сім’ї Леккі, бо вона щедро напихала мене сандвічами з молоком, а діда поїла кавою або начиняла всякими споживними і смачними стравами власного приготування. Мене коробило тільки те, що вона смалила цигарки, як справдешній мужчина. Я вперше бачив, щоб жінка палила, і тому в моїй пам’яті на все життя зосталося величезне здивування від нашої першої зустрічі і навіть назва цигарок — «Дика герань».
У неділю по обіді, коли батько зачинявся в затишній вітальні, щоб трохи подрімати, а Кейт і Мардок ішли до недільної школи, дідусь знову подавав мені знак, і ми, прокравшись навшпиньках з дому, поспішали до села, що теж було оповите післяобіднім сном. Обійшовши сільський сквер, дід заклопотано зупинявся під парканом оранжереї Далрімпля.
Над входом блищала велика дерев’яна вивіска — «А. Далрімпль — городник. Продаж капусти, моркви і петрушки, а також яблук і груш». Озирнувшись підозріло довкола, дід перегинався через паркан і аж прицмокував язиком.
— Шкода... Певно старого нема вдома! — Він знімав свого капелюха і простягав його мені, люб’язно посміхаючись. — Лізь через тин, Роберг. Нарвеш он тих солодких груш. Та, гляди, якнайнижче пригинай голову.
Нічого не підозріваючи, я спокійно перелазив через паркан і наривав повнісінький капелюх спілих жовтих груш. А дід стояв, одвернувшись, і удавав, що уважно розглядає краєвид за селом.
Як тільки я приєднувався до нього, старий так охоче брався до груш, що сік густими патьоками стікав йому з бороди. Облизуючись і прицмокуючи від задоволення, він ввесь час примовляв:
— Хороша людина, цей Далрімпль. Він так мене любить, що все ладен віддати мені, навіть останню ягідку з свого саду.
Хоч я був дуже меланхолійною дитиною, та в товаристві дідуся знаходив велике задоволення. Одне тільки затьмарювало наші прогулянки: сердечні вітання і поклони діда завжди чомусь викликали величезний галас і глузування з боку юного населення села.
Правда, то були не школярі, а маленькі сільські хлопчаки, що збиралися на містку і кашкетами ловили в річці пуголовків. Коли ми проходили повз них, вони витріщувалися на нас і несамовито репетували:
Я умлівав від сорому, а дідусь гордовито просувався вперед, з високо піднятою головою і скам’янілим лицем. Та одного разу я не витерпів і спитав:
— А справді, звідки у тебе такий ніс, дідусю?
Тиша. Дід з величезною гідністю, глянув на мене.
— Хлопче! Я дістав його на війні з зулусами.