Справа в тому, що в цьому маленькому патріархальному містечку Шотландії всі вважали, що моя мама, яка могла б «найкращого обкрутити», бо була дуже вродливою і моторною дівчиною, пішла проти традицій, вийшовши заміж за ірландця Оуена Шеннона — парубка без роду-родини, котрий займав якусь незначну посаду в чаєвій фірмі і тільки й міг похвалитись, що своїми високими ідеалами та моральними принципами, — якщо це взагалі може служити якимсь мірилом гідності людини. І навіть те, що батьки мої тривалий час були щасливими в своєму шлюбі, цих людей зовсім не цікавило. Всі вони були впевнені, що таткова смерть, за якою так скоро сталася й мамина, були карою господньою, а мою появу в сім’ї Леккі без усяких засобів до існування вони вважали найпереконливішим свідченням невмолимості провидіння.
Дідусь звернув на пустир, із ставком посередині, і через півгодини ми вийшли на околицю села Драмбак, якою ми вже йшли з мамою в день мого приїзду. Саме в цей час на котельному заводі завила обідня сирена.
Околиця села лежала на узліссі, з якого вибігала бистра гірська річка, у двох місцях перетнута кам’яними місточками. Ми опинилися біля кондитерської, вікна якої були заставлені різними ласощами та цукерками з усякими спокусливими назвами — «сюрпризні», «тягучки», «лікерні» і багато інших. Над дверима була прибита вивіска —«Тіббі Міннз, ліцензія[2] на продаж тютюну». У сусідньому котеджі проти відчинених дверей сидів ткач за своїм верстатом, а через дорогу коваль підковував білого коня, тримаючи копито над шкіряним фартухом; позад нього у темній кузні поблискував огонь, а навкруги розносився запах горілої роговини.
Здавалось, дідусь знав тут кожного, навіть рибалку, що продавав копчену пікшу, і жінку, котра гукала: «Ревінь! Кисіль з ревеню! Два гроші кварта!» Спостерігаючи, як велично відповідав дідусь на численні поклони, я ніяк не міг не вважати його значною персоною.
— Як справи, Седдлер?
— Спасибі, Денді. А як у вас?
Огрядний чоловік з червоним, як буряк, обличчям, котрий стояв у нарукавниках на порозі драмбакської пивної, так сердечно привітався з дідусем, що той раптом зняв капелюха й, почухавши потилицю, сказав:
— Як би нам не забути про твій лимонад, хлопче.
Він зайшов у пивну, а я присів на кам’яних східцях і задивився на білих курчат, що похапцем клювали зерно, розсипане по подвір’ю. У цей післяобідній час на вулиці нікого не було, тільки хазяйка кондитерської міс Міннз чомусь стовбичила весь час перед вікном, і за його зеленими шибками вона здавалась мені величезним морським крабом в акваріумі.
Дідусь виніс мені склянку лимонаду, а сам підтюпцем знову вернувся в бар, підсів там до якоїсь веселої компанії і, голосно просторікуючи, вихилив спочатку невеличкий шкалик, а потім довго сьорбав з великого пінявого келиха, в якому вигравала та іскрилася якась золотиста рідина.
Раптом мою увагу привернули веселі зойки двох дівчаток, що бавилися на зеленому лужку, недалеко від пивної. Я був самотній, а дід, певно, надовго розсівся за галасливим столом, тому я підвівся і почимчикував на лужок. З хлопцями я був завжди несміливим, зате з дівчатками почував себе вільно і легко, тому що в пансіоні міс Варті дівчаток завжди було більше, ніж хлопців.
Поки старша дівчинка ганяла обруч, менша присіла на лавочці відпочити. Вона була приблизно мого віку. Коли я підійшов, вона щось тихенько наспівувала, розмахуючи в такт ніжками. Я сів на другому боці і вдав, що розглядаю подряпинки на своїх колінах. Скінчивши пісеньку, вона звернулася до мене дружнім тоном:
— А ти вмієш співати?
Я сумно похитав головою. І справді, я не знав жодної пісні, крім тої, що якось хотів мене навчити тато, — про красиву леді, яка вмерла з розпачу. Зараз я дуже жалкував про це, бо мені чомусь страшенно сподобалась ця дівчинка з карими очима та чорними кучерями. Щоб якось продовжити з нею розмову, я спитав:
— Твій обруч залізний?
— Звичайно. Але чому ти кажеш «обруч»? У нас це — «коліща». А ось цю палицю ми звемо «ключка».
Збентежений тим, що так скоро видав себе як чужинця, я повернувся до її товаришки, що підходила до нас з коліщам.
— Це твоя сестра?
Дівчинка мило посміхнулась. — Луїза — моя кузина. Вона приїхала до мене з Ардфіллана. А мене звуть Алісон Кейс. Я живу з матір’ю он там. — Вона показала на великий дах, що виднівся з-за купи дерев на другому кінці села.
Пригнічений своїми мовними помилками і буржуйським виглядом її житла, я вже без всякого інтересу чекав на її подругу.
— Хелло!— звернулася вона, спритно спинивши коліща. — А ти звідки тут взявся?
їй було років дванадцять, але вигляд у неї був такий поважний і рішучий, що я ще довго не наважувався їй відповісти.
— Я тільки вчора приїхав з Дубліна.
— З Дубліна? О, господи! — скрикнула вона співучим голосом. — Дублін — це ж столиця Ірландії. — Пауза. — То ти там народився?
Я кивнув, гадаючи, що це її хоч трохи зацікавило.
— Виходить, що ти ірландець?
— Ірландець і разом з тим — шотландець, — гордовито заявив я. Луїза здивовано витріщилась на мене.