Озирнувшись навкруги, я побачив, що опинився біля Аргайльської аркади, де розмістились кілька крамниць. Поблизу магазина, що торгував моторами, я відшукав малесеньку крамничку з акваріумом у вітрині. Над входом значилось: «Усе для натураліста. Продаєм, купуєм, міняєм».
Довелося трохи зачекати, перш ніж з-за ширми вийшов маленький змучений гендляр в облізлому сурдуті та в окулярах із товстого скла.
— Я хочу продати колекцію, — і з цим розв’язав свій пакунок: пальці в мене більше не тремтіли.
— Товар добрячий, — сказав я, викладаючи коробочки на прилавок. — Погляньте тільки на цих бабок!
— Гм... Ви розумієте, ми зараз майже нічого не купуємо, — прошепотів гендляр. Потім почав уважно розглядати кожну річ, підносячи її до носа.
— До того ж, цей товар не ходовий... Я можу дати вам за нього сімнадцять шилінгів шість пенсів.
Я витріщився на нього з обуренням.
— Та одна тільки ешна коштує цілий фунт! Я бачив таку ціну в лондонських каталогах.
— Тут вам не Лондон, а Аргайльська площа. — Голос у крамаря зовсім зник. — Та більше я не дам вам і пенса, хоч продавайте, хоч ні.
Я розлютився, хоч до цього ще ніколи не від чував різниці в цінах. Але ж всього сімнадцять шилінгів за п’ять років тяжкої праці! Та що я міг робити?
— Гаразд, — промовив я. — Давайте!
Я вийшов з крамниці й поплентався, мов п’яний. В моїй кишені було більше фунта. Місто вже сяяло вогнями, і я почав шукати, де б розважитись.
На розі Королівської вулиці помітив я невеличкий ресторанчик. Вигляд у нього був богемний, та у вітрині апетитно красувалася велика біла рибина й червоне м’ясо з артишоками. Я кинувся у двері, пройшов по килиму і сів у плюшовій кабіні.
Це місце нагадувало мені омріяний вагон в составі вже відомого «Летючого голландця». Я враз розхвилювався, коли до мене підійшов вусатий кельнер, у білому фартусі, що спадав йому аж до п’ят. Та я замовив дорогий обід — розсольник, ескалоп з грибами і навіть порцію неаполітанського морозива. Раптом офіціант подав мені аркушик, де значилися вина. Блідий, але рішучий, тремтливим голосом замовив я кіанті[24].
Я їв повільно, бо ніколи ще не куштував такої смачної і поживної їжі. Вино спочатку скувало мені язик і ясна, та я уперто пив його, і скоро мені сподобався терпкий і ніжний присмак, а також і тепло, що розливалося по тілі. Навпроти мене вродливий чоловік невпинно упадав біля пухкенької брюнетки. Я заздрісно дивився у той бік; а вони шепталися собі, схилившись головами.
Рахунок принесли на дев’ять шилінгів. Та мені було однаково. Я допив вино, дав шилінг на чай і вийшов.
Була чудова ніч. Скрізь сяяли вогні, а тротуарами снували веселі і красиві люди. Нарешті, я жив собі вільно, поховавши всі свої непевні сподівання. Купивши «Івнінг тайме», я підійшов до ліхтаря, щоб подивитися на шпальту, де були вказані розваги та видовища. У місті було два вар’єте: музикальна комедія Едвардса і пантоміма з участю Мартіни Харвей. Та йти туди мені не дуже-то хотілось. Нарешті, на самому кінці сторінки я прочитав, що в Королівському театрі повторно ставили комедію «Друга жінка Тенкрея» Я кинувся туди, купив квитка у партер і зайшов.
Хоч я й багато читав і досі пам’ятав, як колись матуся водила мене в Дубліні на «Золушку», все ж справжньої вистави ще не бачив. Коли піднялася завіса, я аж здригнувсь. І скоро мене поглинув інший світ — світ дивовижних образів і мрій, що справив величезне враження.
Я вийшов з театру, наче п’яний. Мені хотілося пізнати всі радощі життя, обняти увесь світ, зазнати всіх бажань і насолод.
Було ще рано — пів на одинадцяту. На вулицях людей поменшало, а подекуди було і зовсім порожньо. Я опинився на площі Джеймса, обабіч якої стояли дві споруди — міський поштамт та величезний магазин з красивими вітринами, які світились цілу ніч. Льюїс не раз одверто натякав мені на всі нічні принади цієї площі.
Я довго крокував туди й сюди по тротуару. Кілька жінок робили те ж, удаючи, що ждуть автобуса. Одна з них була напрочуд гладкою. На ній був чудернацький капелюшок, а на ногах, скоріше схожих на ніжки від рояля, — високі черевики на шнурках.
— Хелло, красунчику! — звернулася вона, проходячи повз мене.
Друга була висока і худа, закутана в чорне вбрання. Ходила вона дуже тихо, злегка сутулячись. Іноді кашляла в хусточку. Вона всміхнулася до мене такою втомленою посмішкою, що кров застигла в моїх жилах. Я злякано спинився. Жодна з отих нещасних не викликала в мені тих дивовижних хвилювань, що мучили мене ночами. Може, мені ще пощастить у центрі площі, подумав я, і перейшов до скверика з численними доріжками та статуями. Тут було досить темно й романтично і більше люду. Бажаючи знайти якнайтемніший закуток, я почвалав центральною доріжкою. Поблизу я помітив дівчину, ще досить юну і звабливу в темряві. Я обернувсь. Вона помітила мене й кивнула, щоб я пішов услід за нею.
Кров стукотіла в моїх жилах, я на хвилинку зупинився. Піти мені за нею чи почекати, поки вона обійде круг? Тремтячи з ніг до голови, я сів поблизу на лавочку. Та раптом хтось звернувсь до мене:
— Чи не знайдеться бичка, дружок?