На вулицях в цю пору було не зовсім пусто. У Лівенфорді нема пристойного ресторану, тому я кинувся до бару Фіттерса. Тут я хоча б дістану кухоль пива і бутерброд з голландським сиром. Після холодної закуски мені ще більше не хотілось повертатись до своєї конури — адже там не було навіть каміна.
Читальня відчинялася о другій для тих, хто не вважав цей день якимось святом. Там було тепло. Я грівся в ній цілу годину. Але вона о третій зачинилась. Тоді я взяв з собою книгу і почвалав додому.
Над містом спустилася імла. Задумано ішов я Соборним перевулком і не помітив, що назустріч мені простує височенний чолов’яга. Та тільки-но почув я стукіт парасольки, як мене враз схопили дрижаки.
— А, це ти, Шеннон, — звернувся дружнім тоном патер Рош. — А я вже думав, що ти на зиму, як той ведмідь, сховався до берлога.
Я мовчав. Не треба його боятись, умовляв себе, — адже він звичайнісінька людина й не володіє ніякими таємними силами.
— Я йду до хворого на Драмбак-толл. Можливо, нам з тобою по дорозі?
— Так, я йду додому.
Помовчали.
— Ще тиждень тому я послав тобі листівку, та, мабуть, десь вона згубилась. Пошта не дуже-то шанує малі листівки... А в мене гостював бразільський пастор. Я знаю, що ти любиш біологію, і думав звести вас хоч на часинку.
— Я більше не цікавлюсь нею.
— Он що!.. Значить і це пройшло. А що ж лишилось після краху?
Я мовчав.
— А що це в тебе? — Він висмикнув у мене книгу. — О, «Брати Карамазови»... Хороша річ. Зверни увагу на Олексія. Яскравий приклад юнака, що до кінця не зрікся бога.
Він зиркнув у мій бік. Кілька хвилин ми простували мовчки.
— Любий мій хлопчику, що робиться з тобою?
Я не чекав такого лагідного тону. Мені здавалось, що він накинеться на мене за те, що «я забув про бога», «відмовився від святкування пасхи» і т. ін. І сльози засліпили мені очі. Та, хвалити бога, уже стемніло, і він не міг помітити цього.
— Нічого особливого.
— Чому ж ти більше не приходиш? Ми всі скучаємо за тобою, — і сестри, і особливо я.
Зібравши всі свої душевні сили, я відповів:
— Я більш не вірю в бога. Релігія для мене не існує.
Він мовчки слухав дивну звістку: я ж крадькома на нього зиркав. Тонке обличчя в нього було сумним і стомленим. І тут я враз подумав, що, певно, й він не зовсім-то щасливий, що й в нього можуть бути прикрі неприємності й незгоди; а я ще допікав йому своїми власними турботами. Та раптом він заговорив:
— Ти більш не віриш в бога: кажеш, розум зневажив віру... Що ж, і не дивно, що ти гордуєш цим. — Він помовчав. — Що знаєш ти про бога? Що знаю я про нього?.. Доведеться відповісти — нічого. Адже пізнати бога неможливо. Повір мені: безумство намагатися пізнати бога розумом. Не можна зміряти незмірне. Ми тяжко грішимо, горланячи про бога, а треба просто вірити, безмежно вірити в нього.
Помовчавши з хвилину, він додав:
— Ти пам’ятаєш, ми говорили з тобою про істот, що мешкають в морях на глибині п’ять миль і без очей пересуваються в суцільній темряві?.. Коли їх витягають на поверхню, вони вмирають. Те ж саме сталося б і з нами, якби ми хоч на мить наблизились до бога. — Значлива пауза. — Найбільший грішник той, хто возвеличує свій розум. Я, хлопче, добре знаю, що діється в твоїй свідомості. Ти звів усе до поняття клітини. Ти можеш пояснити навіть, з чого склалась протоплазма... Але ти спробуй штучно дать їй життя! Отож-бо, поки не здатні на подібне, треба коритися і вірити у вищу силу.
Він змовк. Ми майже підійшли до Драмбак Род. Прощаючись зі мною, він додав:
— Хоч ти і не шукаєш бога, Шеннон, та він шука тебе. І знайде, хлопчику, обов’язково знайде.
Збентежений, я плентався до Ломонд В’ю. Здавалося б, я мав радіти, що захистив свою ідею. Та я був збитий з пантелику, наляканий, а глибоко в мене в душі спливав чомусь страшенний сором.
Якби каноник напучував мене звичайними словами про хитрощі диявола й тому подібне, я почував би себе правим. Він міг навіть розжалити мене сентиментальним анекдотом про малятко, що плаче в яслах... Та він оперував моїми ж категоріями і довів мою безсилість. Припустимо, що бог існує... До чого ж смішно, коли така нікчема, дрібненька часточка матерії, як я, кидає йому виклик. Які страхіття, які муки дістануться мені за те, що сумнівався в ньому! Мені схотілося упасти на коліна й шукати заспокоєння в молитві. Та я прискорив кроки. Коли ж побачив Ломонд В’ю, то застогнав: «О господи... якщо ти все ж таки існуєш... чому ж таке різдво послав мені?!»
У травні раптом вдарили морози, але одразу ж потепліло, і все розкисло. Тижнів зо два до свят Ремесел, вертаючись з заводу по багнюці, я помітив бруньки на живоплотах; та і в мені сміялася весна. Аліс приїхала додому, і ми умовилися з нею поїхати на свято в Арденкейпл; я з нетерпінням ждав цього.
Коли я повернувсь до Ломонд В'ю, то враз помітив, що там щось скоїлось Бабуня з рішучим виглядом сиділа за столом, а батько намагався заспокоїти її.
— Візьми собі поїсти сам, Роберт, промовив батько, насилу посміхаючись. — Софі пішла від нас.
Ця новина не вразила мене. Я швидко вмився і взявся поратись біля духовки.