Я витягнув з кишені сигарети. Коли я запалив сірник, на мене глянули опухлі очі старого і нещасного бродяги. Він, певно, спав на лавочці, а я його збудив.
Довго сидів я поряд з ним, не в змозі навіть поворухнутись. Нарешті, віддавши тому сердезі сигарети, підвівся і пішов на станцію. Я ледве встиг на останній поїзд.
В купе не було нікого. Я глибоко замислився. Так, все в житті йде шкереберть, нема просвітку й порятунку! Ось я і продав свої колекції, продав своє останнє право стати ким я хочу...
І за скільки?
Нараз помітив я навпроти себе маленьку щілину, яку хтось вирізав ножем. І хоч я був морально вбитий, цікавість узяла своє: я підійшов і зазирнув у неї.
Та і в сусідньому купе нікого не було... анікогісінько.
Зима була волога та імлиста. Мене перевели на фрезерний верстат, і я, поклавши стати майстром, настирливо вивчав машину. Та думи мої линули далеко, і в мене все виходив брак. Джемі це дуже дратувало.
Якось у грудні він підійшов до мене, тримаючи в руці шатун.
— Це казна-що, а не робота! — сердито кинув він.
Я спалахнув: це вперше він говорив зі мною таким тоном.
— А що там сталося?
— А то, що ти прогаяв цілий день, ще й зіпсував коштовний матеріал. — І він подав мені стальну деталь. — Я ж говорив тобі: візьми «другий» різець, а ти вхопив «четвертий» і все спаскудив.
Я знав, що винен, але замість розкаяння обурився:
— Ну й що? Від цього Маршалли не збанкрутують.
— Чортзна-що ти говориш, — одмовив Джемі. — Пора тобі забути свої дурниці й узятися, як слід, до справи.
Він вичитував мені кілька хвилин, а виливши свій гнів, вже мирно буркнув на прощання:
— Приходь до нас обідати в суботу.
— Красненько дякую. — Я зблід, а губи ледве підкорялися мені. — Для мене, певно, буде краще і зовсім не ходить до вас.
Джемі лиш зиркнув у мій бік і одійшов. Я лютував на Джемі, а більше на самого себе: адже він був цілком правий. В цей час до мене підскочив Голт, що працював поруч зі мною.
— Я чув, як його шпики доносили на тебе. Він полюбляє такі речі.
Голт завжди збуджував незадоволення проти начальства. Він був неголений, брудний. Я визвіривсь:
— Заткни свою погану пельку!
Він одступив.
— Чого ти задаєшся і корчиш з себе цяцю? В наступний раз я більш тебе не потривожу...
Я знову взявся до роботи. І кілька днів старався з усіх сил. Але дарма.
Я так необережно тримав різці, що враз розчавив собі до кістки пальця. Рана припала пилом і почала гноїтись. Щодня я відчував, як Джемі дивиться на мене, немовби хоче підійти.
— Погані справи з твоїм пальцем, — звернувся він нарешті.
— Дурниці, — бовкнув я. — Усього-на-всього подряпина.
Я навіть радий був цій рані, бо настрій в мене був, як те осіннє небо. Алісон уже поїхала до Ардфіллана. Вона завжди відповідала на всі мої палкі послання, але листи її були короткі і спокійні. Коли ж мені приносили її листа, моя душа тремтіла і співала. Я кидався до себе у кімнату, одразу замикався на ключ й нетерпляче розривав конверт. Вона писала, що їй доведеться багато працювати, що зараз вчить дві мові пісні Шуберта, що часто бігає на ковзанах із мамою й Луїзою. Одного разу до них заходив лікар Томас, а двічі — містер Рейд. Усі готуються до міського балу. Чи зможу я приїхати? Я ще і ще перечитав листа. Та того, чого чекав, у ньому не було. Тоді я сів до столу і написав палку й докірливу листівку.
За тиждень до різдва, під час обідньої перерви, до мене підійшов Льюїс.
— Слухай-но, Шеннон. В суботу в Ардфіллані відбудеться цікавий бал. Давай підемо.
Я прикусив зубами бутерброд: не треба піддаватися йому.
— Та я ж не вмію танцювати.
— Нічого. Посидиш і подивишся на інших. — Він посміхнувсь. — Я завжди так роблю.
— Боюсь, що я не зможу вирватись.
А він продовжував мене вмовляти:
— Та це ж значна подія! Прийдуть самі дівчатка, та і буфет там буде непоганий. Мені прислали два квитки. Ну, згоджуйся, нарешті.
Хоч я й хотів не піддаватись, мене опанували дивні почуття: у мене ж не було візитного костюма і танцювати я не вмів; ні, ні, мені не треба йти... Та Льюїс продовжував своє; до того ж умовляв так щиро й з такою величезною недбалістю, що я скипів;
— Іди ти к бісу... Невже не можеш відчепитися від мене?
Він витріщився, знизав плечима й одійшов. Мені одразу стало соромно. Весь день не зводив я очей, картаючи себе за цей огидний вчинок.
В суботу ввечері я сів на робітничий поїзд і і сам поїхав у Ардфіллан. Години зо дві блукав я вулицями, в яких свистів холодний вітер. Піднявши комір, я сховався за оркестрову будку на безлюдному майдані. І раптом з темряви з’явився привид Гевіна. Ось тут, на ярмарку, ми поклялись не розлучатися ніколи. І це було ще так недавно... А втім, здавалось, що пройшло усе життя. Гевін помер, а я тремчу на тому ж місці, де повні снаги і надій ми лагодились подолати увесь світ.
Десь біля восьмої я підійшов до міського залу. Заглибившись у натовп, що спостерігав, як знать збирається на танці, я зупинився перед колонами. Почався дощ. Та скоро стали під’їжджати екіпажі.