Я вимушено посміхнувсь, що, певно, заспокоїло старого, бо він потиснув мені руку А увіходячи в кімнату, дід раптом кинув через плече:
— А знаєш, Робі, моя покійна жінка була прекрасною людиною!
О господи, що він таке надумав?! Адже вже цілих десять років ні разу він не згадував про неї. Я почвалав до себе. В кімнаті я порвав його «відкритого листа».
На другий день Голт упіймав мене після роботи. Я ждав цього.
— Я бачу, ти нікуди не спішиш. Ходімо зі мною в бар. Якщо, звичайно, не гордуєш...
Я завагавсь, а потім вирішив, що вже пора кінчати з ним. І ми пішли до Фіттерса.
Коли Голт випив кілька склянок віскі, він п’яно пробурчав:
— Ну, а тепер перейдемо до справи! — і сумно похитав головою. — Навіть мій найлютіший ворог міг би підтвердити, що я людина справедлива. Але від свого я ніколи не відступлюсь. Як не крути, а Софі мусить бути відшкодована.
У мене всередині все затріпотіло. Значно пізніше, коли я ненароком дізнався, що дідусь поклав тільки руку їй на стан (останній слабкий ривок постарілого скакуна), я мало не шматував себе за те, що так легко піймався на гачок цього пройдисвіта... Безтямно дививсь я на Голта.
— Я дуже радий, що ти не одпираєшся. — Так зрозумів він мою мовчанку. — Ти путящий хлопець. Так от, щоб більше цим нам не займатись, я хочу всього-на-всього п’ять фунтів, і все залишиться між нами. Гадаю, що так буде досить справедливо.
Я злякано дививсь на нього.
— Але ж такої суми я не зберу за все життя.
— У вашому будинку досить грошиків. Якщо ти сам їх не дістанеш, то я піду до пана Леккі. Хоч він і скнара, та не захоче, щоб по місту ходили чутки.
Що тут робити? Я розумів, що він тому вчепивсь за мене, що я був у нього під рукою. Якщо я не знайду потрібних грошей, то він здере їх з батька, а той відішле дідуся до богадільні.
— А ви дасте мені хоч трохи строку?
— Звичайно, хлопче. Я дам тобі хоч цілий тиждень.
Голт підвівсь. Прощаючись, він досить гаряче потиснув мені руку.
— А ти подобаєшся декому...
Додому йшов я присоромлений, і голова мені паморочилась. В наступні дні я роздумував над тим, де взяти грошей. Тільки у Джемі я міг дістати їх. І весь той тиждень Голт невпинно поглядав на мене, а я — на Джемі. Останнім часом ми з ним помирились. Кілька разів я поривавсь до нього, щоб заговорити, та в мене забивало дух, і я мовчав. Але в суботу, помітивши, що Голт все нахабніє, я підійшов до Джемі і заблагав:
— Джемі... Не міг би ти позичити мені хоч трохи грошей?
— Я вже давно, мій друже, помічаю, що тебе щось бентежить. — Він поліз у кишеню за дрібними грішми. — Скільки тобі?
— Більше, ніж ти гадаєш. — Я ковтнув слину. — Та я обов’язково їх тобі поверну.
— Скільки ж тобі?
— П’ять фунтів.
Він недовірливо глипнув на мене.
— Ти що, здурів? Я думав тобі треба кілька шилінгів.
— Клянусь, що поверну тобі!
— Навіщо ж тобі такі великі гроші?
— Не можу я сказати, але вони мені конче потрібні.
Висипаючи дрібняки знов у кишеню, Джемі здивовано дивився на мене. Його обличчя стало холодним і сердитим. Він похитав головою.
— А я вважав, що ти нарешті спустишся на землю... Я ж не Шотландський банк. Самим насилу вистачає.
Я відійшов, ображений такою відповіддю: найменший осуд завжди був болісним для мене. До кінця зміни я вже не зводив голови, щоб не зустрітися очима з Голтом. А тільки прогудів гудок, прожогом кинувся до воріт.
В неділю я ховався вдома, але в наступні дні Голт не давав мені спокою. Усі мої вагання одійшли, і я тепер покірливо прийняв на себе цей тягар. Мені хотілося лише віддати Голту гроші; навіть здавалось, що я їх дійсно винен. А Голт усе напосідав. Він навіть пригрозив мені судом, сказавши, що я теж «не кращий за старого». І справді, чим я був за нього кращий? Адже й мене бентежили спокусливі думки, коли Софі стелила мені постіль.
Ось і субота, а я нічого не придумав. Як же мені чкурнуть від Голта?.. Та він уже чекав мене біля воріт.
— Якщо сьогодні ввечері я не одержу своїх грошей, тоді вже ремствуй на самого себе.
Я в розпачі подався геть. Чого це я завжди повинен спокутувать чужі гріхи? Ні, досить з мене!
На сходах я зіткнувся з бабкою, що задоволено спускалась вниз із «Гарними вчинками» в руках.
— Він все пита про тебе. — Вона кивнула вгору. — Сьогодні він якийсь чудний. Навіть прохав мене хоч трохи почитати. — Останнім часом бабуня часто займалась цим достойним ділом: дідусь уже прощався з світом, й вона змінила своє ставлення до нього.
Я трохи завагавсь, а потім кинувся нагору. Дідусь лежав зодягнений на ліжку. Вигляд у нього був покірний і нещасний.
— Що з вами?
Він мляво посміхнувся. — Мабуть, завадило мені спасенне чтиво, — і сумно глянув мені в очі: — А ти сьогодні підеш на футбол?
— Сьогодні ж немає матчу.
Дід не сказав і слова. А я спустився вниз, розлючений, що він хотів затримати мене. Я більше не хотів водитись з ним і вирішив дотримувати слова.
Після обіду роздощилось. Я довго вештався туди й сюди, а потім знов подався до старого.