— І це після всього, що я зробила задля неї невдячної, — лементувала бабка.
— Нічого, знайдемо іншу, — заспокоював батько, — адже вона страшенно жерла.
— Не можу ж я усе робить сама, — буркнула стара.
— Робі та я допомагатимем тобі, — криво всміхнувся батько. — Наприклад я беруся сам собі стелити ліжко. І взагалі, я навіть люблю хазяйнувати.
Я розумів, що він страшенно радий, бо це ж для нього економія.
Поївши, я, щоб догодити бабці, одніс вечерю дідусеві. Коли я увійшов до нього з тацею, старий сидів біля каміна, накинувши на плечі пальто.
— Спасибі, Роберт, — сказав він тихо. — А де ж Софі?
— Пішла від нас і навіть не сказала чому.
— Чи ти бач! — Дід глянув на мене здивовано і навіть трохи ображено. — Такі тепер людці пішли; ніколи не вгадаєш, чого від них чекати.
— І все ж таки, це дуже неприємно.
— Звичайно, — погодився дідусь. — Мушу признатись: вона подобалась мені. Така ще молода й така проворна.
Приємно було бачити старого в такому настрої — блаженний час, коли до нього поверталась колишня поміркованість і спокій. Я навіть стурбувався, чи не захворів він.
— Ну, як ваша нога? — спитав я в нього (останнім часом він почав накульгувать на ліву ногу).
— Чудово, хлопчику, чудово. Це, певно, вивих. У мене ще міцне здоров’я, Роберт.
На другий день я помітив, що батько Софі чомусь ввесь час поглядає на мене. Ми монтували новий генератор, і він цілий день тупцявся поблизу. Як тільки Джемі відійшов, він бовкнув:
— Мені доконче треба поговорити з тобою після зміни.
Я з огидою глянув у свинячі очі, що тьмяно блискотіли на його аж синій від постійного пияцтва пиці.
— Про що це?
— Дізнаєшся потім. Давай зустрінемось в пивниці Фіттерса.
Я так нічого й не відповів йому, бо показався Джемі, і Голт пішов. Його слова збентежили мене. Чого він хоче? Я вирішив не йти. Проте після зміни, підштовхуваний тривогою й цікавістю, я все ж таки пішов у бар. Голт сидів уже за столиком.
Він вищирив на мене зубії.
— Що будеш пити?
Я сухо похитав головою.
— Мені нема часу. Чого ви там хотіли?
— Дай спочатку вип’ю хоч ковточок. — Він випив віскі і сказав: — Розмова буде про Софі.
Я спалахнув.
— Мені до неї нема діла!
— А може й є... — Він сьорбнув своє віскі і пильно видивлявсь на мене. — А неабиякий скандальчик вийде, коли про це дізнаються навколо.
Я аж здригнувсь, немов на мене хлюпнули холодною водою.
Голт вказав мені на стілець.
— Сідай, нема чого так приндитись. Ось я хильну ще трошки... — Він глянув на мене п’яними очицями. — Не заперечуєш?
— Про мене, — кинув я.
— Ну, за твоє здоров’я, — мовив він, коли йому принесли другу склянку віскі.
За півгодини я повертавсь до Драмбак Род, блідий і лютий, мов той тигр. Я зразу ж кинувся в кімнату дідуся і зачинив на клямку двері. Дідусь підвівсь і дав мені листа.
— Поглянь-но, Робі, — звернувся він схвильовано і радісно. — Я виграв премію — коробку кольорових олівців і «Гарні вчинки» в однотомнику.
— Начхать мені на ваші «Гарні вчинки»! — Я відштовхнув його, а книги і папери посипались додолу.
Дідусь кумедно витріщивсь на мене.
— Що сталося?
— Не прикидайтесь дурником, будь ласка. — Від хвилювання голос мій зробився грубим і хрипким. — І це після всіх ваших обіцянок... у мене й так багато горя... О господи, коли ж цьому кінець?
— Н-нічого не розумію. — У діда затрусилась голова.
— А ви подумайте як слід. — Я труснув його. — Подумайте, чого це втекла Софі від нас?
Він тупо повторив мої слова і раптом... немов воскрес: одразу ж перестав труситись, а на його обличчі з'явився дивовижний вираз — не здивування, а побожності; і він підніс угору руку, як той Мойсей, що наказав горі вродити воду.
— Роберт, клянусь тобі, ми з нею були тільки друзями і більш нічим, нічим!
— Невже?! — Я захлинавсь од люті. — Ви хочете, щоб я повірив... вам, вам — залицяльнику і волоцюзі? — Дід винувато знітився передо мною. — Тепер робіть, що знаєте. А я вас виручати більш не стану.
Я обернувся і пішов з кімнати, а він, наляканий до смерті, лишився біля каміна. Весь вечір думав я над тим, що діяв дуже необачно. Навіщо було потурати Голту?.. Бо навіть те, що я платив за віскі, було частковим визнанням вини. Але, коли б я посварився з ним, можливо, було б гірше.. О господи! І все це на мою голову! Я мріяв про святе кохання, а тут така мерзота і ганьба!
Коли я повертавсь в свою кімнату, старий зустрів мене на сходах і з гідністю подав якийсь папір.
— Тепер усе гаразд, Роберт. — І він благально посміхнувся. — Ось мій відкритий лист до лівенфордських громадян.
Я стомлено проглянув довге звернення, що його дід писав до «Лівенфордського вісника». «Шановний сер... Ганебні наклепи, що зводяться на мене... я щиро апелюю до поважних громадян... мені нема чого ховати... чисте життя, як квітка білої лілеї... я завжди поважав жіночу честь...»
— Ну як, нічого? — Він жадібно дививсь мені в обличчя. — Якраз піде в наступний номер.
— Еге ж. — Я пильно глянув йому в очі. — Я потурбуюсь про це замість вас.
— От і гаразд! — Він поплескав мене по плечі. — Я не хотів завдати тобі клопоту, Роберт. Тепер я бачу: справжні друзі перевіряються в біді.