— Ну-с! — сказав він нарешті, задоволений своїм виглядом. — Можу я розраховувати на ваше товариство? Чи, може, ви бажаєте, щоб я йшов сам?
Звичайно, я мусив іти з ним. Як міг я лишити його самого в такому натовпі, та ще в цю спеку? Не покладаючись на свої ноги, а тому міцніше тримаючись за поручні, він почав спускатися сходами, а я пішов слідом.
Купки городян — чоловіки в солом’яних капелюхах, дами в легеньких платтях — тяглися дорогою до садів Овертонхауза, де було влаштовано виставку. Ми влилися в натовп, і я з полегшенням подумав про те, що тут ми не зустрінемо нікого з дідусевих друзів. Але за дідуся я непокоївся: його трохи похитувало, і я запропонував йому руку.
Це був жахливий промах з мого боку. Дідусь роздратовано відмовився від допомоги.
— За кого ти мене вважаєш? Що я, допотопна людина? Чи мумія? — 3 усієї сили намагаючись не волокти ноги, він випростався й спробував випнути груди, як за минулих часів.
— Років через п’ять я, може, попрошу тебе замовити мені крісло на коліщатах. А поки що ми цього не потребуємо.
Навіть найменший натяк на те, що сили його вичерпуються, був страшенною помилкою. Він думати не хотів про свою дряхлість і рішуче закривав очі на те, що не житиме вічно. От і зараз він якимось чудом тримається прямо, а я змушений визнати це, незалежно від своїх побоювань. Він був одягнутий старанніше від звичайного, і, хоч і волік ногу голова трусилась, вигляд у нього все ж був вельми поважний. Густе сиве волосся, що вибивалося з-під капелюха, тільки підкреслювало це враження; перехожі раз у раз оглядались, а він, почуваючи, що привертає їхню увагу, хорохорився й статечно ступав поряд зі мною.
— Ти помітив, Роберт, — шепнув він мені вже зовсім благодушно, — отих двох дам ліворуч... Дуже елегантні. А яке чудове сонце! Ні за що в світі я б не прогавив такої прогулянки!
Коли ми підійшли до входу на виставку, де тимчасово були влаштовані дерев’яні вертушки, дідусь бундючно подав два пропуски, якими запасся у Мардока. Ні, він був абсолютно невиправний!
Виставку влаштували в чарівній місцевості — то був найкрасивіший і найбільший сад у графстві. А сьогодні він мав і зовсім святковий вигляд: смугасті, червоні з білим тенти, натягнуті над експонатами, павільйони для насіння й садових інструментів, а на майданчику просто неба влаштоване кафе; міський оркестр, що розташувався круг фонтана, грав тихий вальс. Підстрижені газони й тінисті дерева, яскраве вбрання жінок, малинові з золотом мундири оркестрантів, звуки музики і плескіт фонтана, м’який гомін добре вихованих людей — від усього цього дідусь буквально розцвів. Він з насолодою ступав по м’якій зеленій траві. Ніздрі в нього роздувались.
— Усе своє життя любив я водитися з великим панством, Роберт. Це моя стихія.
Дід вклонився кільком особам, що бачили його вперше; він же, нітрохи не соромлячись, оглядав відвідувачів виставки.
— Гарно, дуже гарно. — Від хвилювання кров, видно, прилинула йому до голови. Він поводив себе пристойно й стримано, проте йому почало здаватись, ніби все це свято влаштоване на його честь. — Поглянь-но! Отам чи не місіс Буземлі?
— Ні, то не вона. — Дід тепер завжди все плутав. «Далекозорість», якою він так пишався, зникла назавжди.
— Немає значення. Все одно славна жінка. Трохи пізніше ми підійдемо до неї й погомонимо. А тепер покажи мені гвоздики Мардока. Все життя кохаюсь я в гвоздиках. І потім я хочу знати, чи одержить він премію.
Полегшено зітхнувши, я повів його до павільйону гвоздик. Вдалині я помітив Алісон з матір’ю, але зараз мені дуже хотілось уникнути зустрічі з ними. Ми увійшли під тент, де було повно квітів, вирощених в оранжереях фруктів і добірних овочів. Адже шотландці — відомі садівники. В одному з павільйонів було виставлено троянди, гідні подиву, за відтінками й ароматом; в іншій — безліч пахучого горошку, і пахощі його були настільки ніжні, як і його пелюстки. Ми милувалися пухнастими персиками в корзиночках, розкішною спаржею, перев’язаною блакитною стрічкою, гронами соковитого мускатного винограду, велетенським кавуном, який, здавалось, от-от лусне під натиском власного соку. Дідусь розглядав експонати з величезним задоволенням, удаючи себе суворого цінителя; обличчя в нього стало темночервоним, тому що під парусиновим тентом було душно і жарко. Спостерігаючи, який він задоволений, я засоромився від своїх побоювань і порадувався, що не позбавив його цієї розваги.
Нарешті, ми добралися до виставки гвоздик. Тут, серед досить значної групи людей, які допитливо і з великою увагою розглядали величезний букет, ми помітили Кейт і Джемі з маленьким Люком. Трохи пізніше з кіоска, відведеного для учасників виставки, вийшли Мардок і міс Евінг. Дідусеві було приємно побачити все сімейство вкупі. Він потиснув усім руки, навіть синочкові Кейт, якого по-дружньому назвав «Робі». Потім, оглянувши присутніх і немовби прилучаючи їх ласкаво до наших сімейних таємниць, він шепнув Мардоку, але так, щоб усі чули:
— То який же присуд, хлопчику? Одержали ми з тобою медаль?
Мардок гордо кивнув на стенд.
— А ти сам поглянь.