До великого букета чудесних гвоздик, незвичайного, ніжножовтого відтінку, з рожеволіловими пелюстками по краях, було приколото картку з золотим обрізом, на якій чорнилом, що не встигло ще висохнути, було написано: «Срібна медаль Бауера за кращий експонат квітів — Містеру Мардоку Леккі, розсадник Далрімпля і Леккі, Драмбак».
— Вони нітрохи не гірші від «Александри», — поспішила пояснити міс Евінг. — Ми дуже задоволені.
Хоч Мардок і одержав срібну медаль, честолюбство його не було ще цілком задоволене. Та для дідуся це не мало значення. Для нього медаль була медаллю. Обличчя його стало темночервоним.
— Мардок, я пишаюсь тобою! Ти і мене прославиш. Дозволь мені першому встромити в петельку твою чудову квітку...
Він простягнув руку, витягнув з букета гвоздику, надломив стеблину і встромив квітку в петельку. Потім з посмішкою оглянув нас і похитнувся.
— Проведіть мене туди, де будуть роздавати призи. І знайте: я зовсім не стомився. Просто я посиджу там і почекаю, поки нам видадуть медаль.
Коли він зручно всівся в плетене крісло у затінку високої акації, ближче до оркестру, а поряд з ним сіли Кейт і Джемі, я відчув, що на якийсь час можу зняти з себе тягар відповідальності і. скориставшись з нагоди, втік. Дідусь не згадає про мене принаймні протягом півгодини; він уже взяв синочка Кейт до себе на коліна і запитує його з поблажливою посмішкою.
— Послухай, Робі, а пам’ятаєш той день, коли ми ходили з тобою кататись на ставок?
І вже перетинаючи лужок, я почув пронизливий голосок хлопчика:
— Не треба про ковзани, дідусю. Ти краще розкажи мені про зулусів.
Я блукав без мети під тентами, проте нишком не переставав шукати поглядом своїх друзів. Наступного тижня Рейд від’їздив на південь Англії, Алісон і місіс Кейс їхали вслід за ним через кілька днів. Весілля вирішено було справити в Лондоні, наприкінці місяця. Як не дивно, мені стало ще важче, коли я дізнався, що після нашої останньої зустрічі Алісон чудесно співала в залі святого Андрея. Глибоко ображений, відчуваючи себе покинутим, я уникав своїх друзів, але ж попрощатися з ними все ж таки треба.
— Чому це ви так трагічно виглядаєте, Робі? Вам треба було б пишатися успіхами Мардока.
Місіс Кейс стояла рядом з Рейдом недалеко від оркестру; на ній був капелюшок з широкими крисами; вона дивилася на мене, лагідно посміхаючись, — менш іронічно, ніж завжди.
— А хіба в мене, справді, трагічний вигляд? — здригнувшись, спитав я. — Мардок же не одержав золотої медалі.
— Та як же міг він одержати її, — зауважив «Язон», — коли я от уже кілька місяців нишком вирощував кавун у ящику на підвіконні?
— Любий мій хлопчику! — Темні очі місіс Кейс посміхались. — Ти маєш рацію. І все ж таки будь веселішим, хоч трішечки!
Я незграбно спробував виправдатись і тихо сказав:
— Як же ви хочете, щоб я посміхався, коли любі моєму серцю люди від'їжджають?
Рейд похитав головою.
— Життя — надто неприємна штука, Роберт. А що, коли ти підеш з нами і поїси полуниць із цукром? Через півгодини ми маємо зустрінутись з Алісон в кафе.
— Атож, приходь, — сказала місіс Кейс. — Ми будемо там о четвертій.
— Чудово.
Вони пішли своєю дорогою, а я повернувся і довго розглядав пучок пастернаку. Я терпіти не міг пастернаку і, власне, зовсім не цікавився ним. Легка іронія, що прозвучала в тоні «Язона», раптом примусила мене подивитись на себе збоку, очима інших. О боже! Який я дурень! Нічого не знаю про життя, не розумію в ньому найголовнішого. Живу у світі мрій, і тому й етап жертвою власної фантазії. Добре, що я стримався і не показав себе перед ними повним ідіотом.
За п’ять хвилин до четвертої я попрямував до кафе. І тут, пробираючись крізь натовп, я раптом помітив Кейт: вона махала мені віддалік, звідти, де сидів дідусь. У її жестах було щось настільки владне, що я, забувши про всі свої лиха. стрімголов кинувся до неї.
— Дідусеві стало погано, — задихаючись, сказала вона. Я послала Джемі по лікаря, та дідусеві дедалі стає гірше. Побіжи в сторожку біля воріт і виклич кеба по телефону.
Оточений кількома добрими самарітянами, старий лежав на траві, по якій тільки годину тому так гордо ступав; лежав на боці, зігнувшись, одна рука була скарлючена, немов її відняло. Широко розплющені очі дивилися в одну точку, рот був перекошений. Вій ледве дихав. Сиве волосся розкидалося. Страшне і сумне видовище — повалений Лір після нічної грози. Хоч я й мало розумівся на хворобах, проте я здогадався, що в нього удар, і прожогом кинувся до сторожки. Саме в цей час почали роздавати призи. Оркестр, завершуючи намічену програму, грянув на закінчення «Боже, спаси короля», яке похоронним дзвоном відбилось у мене в голові.