Сандра приглянулася до неї уважно. Лара колихалася на п’ятах і прикушувала губи.
— Чи не дивно? Це примушує мене замислитися про фото жертв злочину, опублікованих у медіа, їх зняли за якоїсь нагоди, котра не має нічого спільного з тим, що з ними сталося. На весіллі, екскурсії, дні народження. Коли позували, вони не знали, що одного дня фотографія потрапить до газет або на телебачення.
«Померлі, які всміхаються з фото, знятих багато років тому», — міркувала Сандра.
— Мабуть, їм ніколи не спало б на думку, що вони заживуть слави. Ураз помруть і люди дізнаються про них. Хіба не дивно? — неначе додав до її думки Камуссо.
Сандра зауважила зміну у виразі обличчя Лари. Завдяки інстинкту криміналістки вона зауважила деяку подробицю.
— Будь ласка, заждіть.
Комісар здійснив її прохання.
— А тепер уповільніть. — Сандра нахилилася, чекаючи, що диво знов станеться.
— Вона щось сказала, — здивовано промовив комісар Камуссо.
— Так, справді.
— Але що?
— Покажіть ще раз.
Комісар відтворив кілька разів цей фрагмент, тоді як Сандра намагалася відгадати, що говорить Лара.
— Вона говорить «сволота».
Камуссо поглянув на неї стурбовано.
— Ви певні?
Сандра повернулася до нього.
— Так.
— Але до кого?
— Напевно, до якогось чоловіка. Увімкніть продовження, ми поміркуємо, хто це може бути.
Комісар увімкнув відтворення. Той, хто знімав відео, не давав їм змоги зосередити увагу на жодному з учасників свята. Поки певної миті не повів об’єктив праворуч. Сандра мала враження, що дивиться на все поглядом Лари. Дівчина не вглядалася в порожнечу — вона дивилася на когось.
— Можете на хвилину затримати? — Сандра вказала на екран.
Камуссо виконав її прохання.
— Що ви побачили?
Сандра виокремила з-поміж учасників прийому сорокарічного усміхненого чоловіка, оточеного студентками. На ньому блакитна сорочка, вузол краватки послаблений. Зневажлива міна, каштанове волосся, ясні очі — одне слово, чарівливий. Стояв, поклавши руку на плече одній з дівчат.
— Це він має бути сволотою? — спитав комісар.
— Схоже на те.
— Отже, на вашу думку, він може бути батьком її дитини?
Сандра поглянула на Камуссо.
— Не можна цього стверджувати, переглядаючи відео.
— Я гадав, те жіноче шосте почуття підкаже вам.
— Мені так не здається. Але, мабуть, з ним варто поговорити.
— Стривайте, зараз скажу, хто це. — Камуссо обійшов стіл, щоб перевірити щось у картонній теці. — Ми записали прізвища всіх присутніх на тій урочистості. Так, про всяк випадок.
Сандра дивувалася підготованості римських колег.
Проглянувши список, комісар оголосив:
— Крістіан Лор’єрі, асистент відділу історії мистецтва.
— Ви опитали його?
— Він не спілкувався з Ларою, не було приводу, щоб його опитувати. — Камуссо здогадався, про що вона думає. — Хай навіть він батько дитини і знає про це, сумніваюся, що він захотів би з нами розмовляти. Він одружений.
Сандра замислилась.
— Інколи слід когось спровокувати, щоб викликати в нього реакцію, — сказала жінка, хитро посміхаючись.
— Як ви хочете це зробити?
— Передусім я мушу надрукувати ці фото.
Коридорами відділення архітектури постійно никали студенти. Сандра зауважила колись, що в університеті молодь уподібнюється до решти залежно від напряму навчання. Немовби вони мають той самий генетичний код, який виявляється в типових ознаках. Наприклад, студенти права недисципліновані й змагаються між собою. Студенти медицини — непривітні й без почуття гумору. Філософію вивчали меланхоліки, що носили завеликий одяг. Ті, хто вступив на архітектуру, були розпатлані й постійно заклопотані.
Сандра попросила портьє, щоб показав їй дорогу до кабінету Крістіана Лор’єрі, і саме шукала його прізвища на табличках, розміщених біля дверей. Сандра надрукувала в управлінні фото з мобільного. Це була вілла Єремії Сміта, а також фотографії, зроблені Давідовою «лейкою», які, на щастя, вона скопіювала у ванній квартири Інтерполу. А також фото помешкання Лари й каплиці Святого Раймондо з Пеньяфорта. Подумати лишень: вона хотіла їх видалити, вважаючи, що вже не будуть потрібні!
Двері в кабінет асистента відділу історії мистецтва були відчинені. Лор’єрі сидів, закинувши ноги на стіл і читаючи якийсь журнал. Це був гарний сорокарічний чоловік, з густою шевелюрою, за ним упадали студентки. Його індивідуальність підкреслювали спортивні черевики «All Star». Таке взуття інформувало, що він кімнатний революціонер.
Сандра постукала в прочинені двері й усміхнулася.
Асистент підвів погляд від журналу.
— Іспит перенесено на наступний тиждень, — кинув Лор’єрі.
Сандра ввійшла, не чекаючи запрошення. Відчувала, що їй допоможе атмосфера свободи, яка панувала в приміщенні.
— Я не на іспит.
— Якщо хочете поговорити, прошу прийти в непарний день.
— Крім того, я не студентка. — Вона показала йому свій значок. — Сандра Веґа, з поліції.
Лор’єрі не здавався заскоченим, але не простягнув руки для привітання. Обмежився тим, що зняв ноги зі столу.
— Маю поцікавитися: чим можу допомогти? — усміхнувся чоловік, намагаючись здобути її прихильність.
