Привабливість Лор’єрі викликала в ній відразу. Він скидався на Шалбера. Асистент, на його нещастя, навіть не здогадувався, як ця ознака знецінює його в очах жінки.
— Я розслідую одну справу й потребую думки історика мистецтва. Мені порадили вас.
Здивований Лор’єрі спер лікті на стіл.
— Неймовірно! У чому річ? Чи писали про це газети?
— Справа конфіденційна, — оголосила Сандра, підморгнувши.
— Так, я розумію. Я у вашому розпорядженні.
Чоловік знову всміхнувся.
«Якщо він зробить це ще раз, я вдарю його по голові пістолетом», — подумала Сандра.
— Я прошу глянути на кілька фото. Чи впізнаєте ви ці місця? — Вона подала йому знімки каплиці Святого Раймондо з Пеньяфорта. — Ми знайшли їх у кишені одного підозрюваного й не знаємо, що на них.
Лор’єрі надів окуляри й узявся переглядати фотографії. Брав їх до рук по одній і підносив до очей.
— Тут є надгробки, отже, я сказав би, що це каплиця. Дуже схоже на те, вона в якомусь храмі.
Сандра уважно стежила за чоловіком.
— Оздоблення витримано в різних стилях, тож важко сказати, де це. — Оглянувши понад десять фото, він натрапив на перше з квартири Лари. — Я бачу тут одне, яке не має зв’язку з… — Він замовк; коли побачив друге і третє, посмішка зникла з його обличчя. — Чого ви від мене хочете? — Лор’єрі запитав, не наважуючись поглянути Сандрі в очі.
— Ви вже були колись у цій квартирі, чи не так?
Асистент відклав фото і схрестив руки на грудях.
— Лише раз. Може, двічі.
— Згодьмося на тому, що тричі. Це правда? — загонисто спитала Сандра.
Лор’єрі кивнув.
— Чи були ви там і того вечора, коли Лара зникла?
— Ні, того вечора не був. Я позбувся її за кілька тижнів до того.
— Позбулися? — спитала нажахана Сандра.
— Я мав на увазі… Коротше кажучи, ви розумієте, що я хочу сказати. Я одружений.
— Ви нагадуєте про це мені чи самому собі?
Асистент підвівся й підійшов до завішеного шторою вікна. Нервово провів рукою по волоссю, а другою сперся на бік.
— Коли я дізнався про її зникнення, хотів піти в поліцію. Але потім подумав про всі ці запитання, які мені поставили б, про мою дружину, ректора, вуз і про те, що я не зміг би втримати цієї справи в секреті. Це могло б фатально вплинути на мою кар’єру й сімейне життя. Я вирішив, що це просто примха Лари, спосіб звернути на себе мою увагу і що зрештою вона повернеться додому.
— Вам не спало на думку, що, відштовхнувши її, ви вчинили легковажно?
Лор’єрі повернувся до Сандри спиною.
— Так, напевно, — визнав асистент.
— Минув майже місяць, а ви мовчали. — Чітко проговорюючи кожне слово, Сандра намагалася виказати йому огиду.
— Я запропонував їй допомогу.
— Щодо вагітності?
Лор’єрі збагнув, що має клопіт.
— А що я міг ще вдіяти? Це була просто пригода, і Лара це розуміла. Ми ніколи не виходили разом у місто, не телефонували одне одному, я не мав навіть її номера телефону.
— Але те, що ви мовчали, на тлі зникнення дівчини дає змогу підозрювати вас у вбивстві.
— У вбивстві? А навіщо мені її вбивати? — Лор’єрі потроху втрачав самовладання. — Ви знайшли тіло?
— Ні, але в нас є привід думати, що Лара мертва.
— Дідько, я нікого не вбивав.
Лор’єрі мав такий вигляд, мовби от-от розплачеться.
Сандра почала йому співчувати. Раніше вона застосувала б правило гарного поліціянта — не вірити нікому. Однак припускала, що асистент казав правду і Лару викрав Єремія Сміт. Аж надто виразно на це вказував спосіб і підготовка до викрадення її з квартири. Якби Лор’єрі хотів убити дівчину, міг би піти з нею в якесь відлюдне місце, а якби й убив, наприклад, під час сварки в її квартирі, лишилися б сліди.
«Смерть виявляється в дрібницях», — нагадала вона собі. Але ніщо не вказує на те, що Лара мертва.
— Прошу вас заспокоїтися й сісти.
Чоловік подивився на поліціянтку почервонілими очима й сів, шморгаючи носом.
— Гаразд.
У Сандри була причина на те, щоб пожаліти цього перелюбника. «Я не відрізняюся від нього», — подумала жінка. І згадала яскраво-зелену краватку. Однак не мала бажання ділитися цією історією з Лор’єрі.
— Лара не хотіла ставити вас перед фактом. Сказала, що вагітна, щоб дати вам шанс. Якщо дівчина жива і її знайдуть, вислухайте її.
Лор’єрі не міг сказати ані слова. Сандра квапливо зібрала фотографії, адже хотіла вже йти. Складала знімки в сумку, але через один необережний рух вони випали з рук і розсипалися підлогою. Асистент нахилився, щоб їх зібрати.
— Дозвольте, я допоможу.
— Я дам собі раду, — відбила Сандра. Зауважила, що поміж них опинилося фото священика зі шрамом на скроні.
— Це пенітенціарій, — озвався Лор’єрі.
Вона повернулася, прагнучи впевнитися, чи добре розчула.
— Ви знаєте цього чоловіка? — спитала Сандра, вказуючи на фотографію.
— Цього? Ні. Я мав на увазі його. — Лор’єрі сягнув по інше фото. — Святий Раймондо з Пеньяфорта. Ви хотіли дізнатися, що це за каплиця. Чи це теж був просто привід?
Сандра поглянула на фото. На ньому вівтарна ікона з тим домініканцем.
— Розкажіть мені про нього.
— Що ж, я знаю небагато. Картину намалювали в XVII столітті, вона висить у базиліці Санта-Марі-Сопра-Мінерва.
— Так, але я мала на увазі самого святого.
