Певно, наївно було думати, що зникнення Філіппо створить щось на кшталт тріщини в житті його батьків. Щось схоже на рану, але не на тілі, а в предметах. І досить до них доторкнутися, щоб вони стали кровоточити. Адже ця дванадцятирічна дитина зникла саме звідси.
Однак ніде не було ані фото, ані речей хлопчика. Та, мабуть, страждання виявлялося саме через цю порожнечу.
Маркус не міг цього відчути, тому що це могли побачити лише мати й батько. А потім він зрозумів. Придивляючись на сторінці поліції до обличчя малого Філіппо, Маркус запитував себе, як батьки зуміли пережити його зникнення. Коли дитина вмирає, є усвідомлення, що щось закінчується. А коли вона зникає, батьків мучить сумнів. Він може оселитися всюди й примушувати страждати так, що ніхто цього не помітить. Сумнів поглинає дні й години. Минають роки без відповіді. Маркус навіть подумав, що з часом краще дізнатися, що дитину вбили.
Смерть привласнює спогади, навіть найпрекрасніші, і вселяє в них страждання, яких не витримує пам’ять. Смерть стає володаркою минулого. Сумнів гірший, адже привласнює майбутнє.
Маркус зайшов до спальні Етторе й Камілли. На ліжку лежали піжами обох. На підковдрах ані найменшої зморшки, пантофлі поставлені попарно. Усе на своєму місці. Немовби можна було піклуванням про лад замінити безумство болю й хаос, спричинений трагедією, приручаючи все, що нас оточує. Упорядковуючи предмети, щоб вони відігравали фарс нормальності та повторювали нам безперервно, що все гаразд.
І тут він нарешті побачив Філіппо. Він усміхався з фотографії, стоячи поруч із батьками. Його не забули. Він теж мав своє місце — на комоді з шухлядами, біля дзеркала. Маркус хотів був уже вийти з кімнати, коли зауважив дещо й зрозумів, що помилився.
На нічній тумбі з того боку ліжка, де спала Камілла, стояв динамік радіоняні. Присутність цього предмета можна було пояснити тільки в один спосіб.
Вражений відкриттям, Маркус рушив до другої кімнати. Двері були зачинені. Відчинивши їх, він побачив, що в кімнатці, де колись мешкав Філіппо, біля його ліжка, стоїть колиска. Простір поділено: тут були постери його улюбленої команди, письмовий стіл для того, щоб виконувати уроки, але також контейнер для пелюшок, крісло й купа забавок для маленьких дітей. І ще музична скринька з бджілками, які кружляли колом.
Філіппо цього не знав, але він мав братика або сестричку.
«Життя — єдина протиотрута від страждання», — подумав Маркус. І зрозумів, у чому батьки Рокка знайшли мотивацію, щоб спрямувати думки до майбутнього, звільняючись від туману сумніву. Однак його це не переконало. Чи ця родина справді ладна ризикнути краплею спокою, учинивши помсту? Як ці люди зреагували б на повідомлення, що їхній первородний син мертвий? Якщо Філіппо справді був жертвою Канестрарі.
Він уже вирішив вийти, знайти Каміллу Рокка в консультаційному центрі, де вона працювала, і стежити за нею решту дня, аж тут почув звук двигуна. Підняв штору на вікні й побачив маленьке авто, яке припаркували на вулиці. За кермом сиділа пані Рокка.
Маркус заходився гарячковито шукати місця, де міг би затаїтися. Зайшов у кімнатку, що правила за гардероб і місце прасування. Протиснувся в куток за дверима й чекав. Почув шурхіт ключа в замку, а за хвилину — кроки Камілли, яка увійшла у квартиру й зачинила двері. Звук, коли поклала ключі на комод. Стукіт підборів. Жінка зняла туфлі, кинула їх на підлогу. Маркус бачив її через шпарину у дверях. Камілла пройшлася босоніж, несучи в руках торбинки з покупками. Але з нею не було сина чи дочки.
Зайшла до гардеробу, щоб повісити на вішак нову сукню. Повісила, не роззираючись. Їх відділяли лише двері, тонкий шар деревини. Якби жінка пройшла біля Маркусa, легко його помітила б. Але вона цього не зробила. Пішла до ванної.
Маркус почув шум води з душу й покинув укриття. Минув зачинені двері ванної і повернувся до вітальні, побачивши на столі подарунковий пакунок.
Якимось чином життя розпочалося в цьому домі знову.
Замість підбадьорити, ця думка схвилювала Маркуса. Він відчув, що його охоплює неспокій і панічний страх.
— Клементе, — прошепотів він, збагнувши, що родина, яку вони шукають, імовірно, дісталася його приятелеві.
Поки жінка перебувала в душі, сягнув по телефон, що висів на стіні в кухні, і набрав номер голосової пошти. Там було повідомлення від Клементе: «Негайно приїжджай. Батько Аліче Мартіні пакує багаж в автомобіль, і я боюся, що незабаром поїде з міста. Цей чоловік має нелегальний пістолет».
Сандра не розказала колегам-поліціянтам про загрозу, на яку наразилася в тунелі під квартирою Лари. Не промовила також ані слова комісарові Камуссо. «Це не має жодного зв’язку з дівчиною, — визнала вона. — Ідеться лише про мене й Давіда».
Крім того, вона вже не відчувала страху. Здогадалася, що переслідувач не хоче її вбити, ним керують інші мотиви. Принаймні наразі. Він міг розправитися з нею в тунелі, перш ніж вона дістала телефон. Але втримався. Він контролює її.
