— Я хочу розповісти тобі історію яскраво-зеленої краватки. Це сталося за кілька тижнів до вбивства мого чоловіка. Давід повернувся з тривалого службового відрядження. Усе було як завжди, коли ми бачилися після довгої перерви. Ми святкували вдвох. Решта світу лишилася поза стінами квартири, а ми почувалися так, мовби були єдиними представниками людського виду. Ти розумієш, що я маю на увазі, ти переживав колись щось таке? — Вона усміхнено похитала головою. — Ні, напевно, ні. Принаймні того вечора вперше, відколи ми познайомилися, я мусила вдавати, що кохаю його. Давід поцікавився: «Ну як, усе добре»?» Скільки разів ми ставимо це запитання, не чекаючи щирої відповіді. Сказавши, що все гаразд, я збрехала. За декілька днів до того я була в лікарні, зробила аборт. — Сандра відчула, що до очей підступають сльози. — У нас були всі можливості, щоб стати чудовими батьками, ми кохалися, довіряли одне одному. Але він був репортер, безперервно подорожував, фотографував війни, революції та інші події. А я — поліціянтка. Ти не можеш народити дитя, якщо ризикуєш життям на роботі так, як Давід. І якщо бачиш те, що я змушена бачити щоденно на місцях злочину. Забагато насильства, забагато страху, це завадило б дитині, — сказала Сандра переконано, без натяку на каяття. — У цьому полягає мій гріх. Це буде зі мною до кінця життя. Але я не можу собі пробачити, що не дала змогу Давідові висловитися. Скористалася його відсутністю й вирішила сама. — Обличчям Сандри майнула гірка посмішка. — Коли після аборту я повернулася додому, знайшла у ванній тест на вагітність. Моя місячна дитина, чи як її можна назвати, зосталася там, у лікарні. Я відчувала, як вона в мені вмирає, а потім покинула її. Це страшно, як вважаєш? У всякому разі я подумала, що ця істота заслуговувала принаймні на поховання. Я взяла коробку та поклала в неї тест і кілька предметів, які належали її мамі й татові. Зокрема і ту єдину Давідову краватку. Яскраво-зелену. Потім я поїхала автомобілем аж до Телларо, містечка в Ліґурії, де ми були у відпустці. І вкинула все те в море. — Сандра зітхнула. — Я ніколи нікому про це не розповідала. І мені здається абсурдним, що я розповідаю все саме тобі. А тепер найважливіше. Раніше я була переконана, що сама заплачу за наслідки мого вчинку. Але несвідомо спричинила катастрофу. Потім я все зрозуміла, але було запізно. Разом із любов’ю, яку я мала відчути до дитини, я викинула і почуття до Давіда. — Жінка витерла сльозу. — Я цілувала його, пестила, кохалася з ним і нічого не відчувала. Нірка, яку ця дитина стала довбати в мені, щоб жити, перетворилася на порожнечу. Я знов покохала чоловіка вже після його смерті.
Сандра схрестила руки на грудях і розплакалася. Сльози струменіли, але не давали полегшення. Вона не могла їх стримати. Це тривало кілька хвилин, а потім, коли жінка висякалася й заспокоїлася, їй хотілося сміятись. Сандра була виснажена, але, хоч як важко це зрозуміти, у цьому було щось добре. «Ще п’ять хвилин», — сказала вона собі. Лише п’ять. Цокання кардіографа, під’єднаного до грудей Єремії Сміта, ритмічне «посопування» дихального апарата, який підтримував його життя, діяли на неї гіпнотично і відпружливо. Вона на хвилину заплющила очі та, не усвідомлюючи цього, заснула.
Уві сні побачила Давіда. Його усмішку. Розпатлане волосся. Щирий погляд. Ту міну, яку він корчив щоразу, коли бачив її сумною й замисленою. Тоді він висував нижню губу і схиляв голову. Тепер він узяв її обличчя в долоні й прихилив до себе, щоб поцілувати. «Усе гаразд, Джинджер». Вона почувалася піднесено і спокійно. А потім чоловік попрощався помахом руки й віддалився, танцюючи, відстукуючи ритм підборами та співаючи їхню пісню, «Cheek tо Cheek». Поки Сандрі здавалося, що це голос Давіда, і вона бачила уві сні всю ту сцену, — вона не могла знати, що голос насправді належить комусь іншому.
У палаті хтось співав.
Побачивши, як Камілла Рокка кладе руку на груди хлопця, що мав серце її сина, Маркус подумав, що якась невидима милосердна сила керує його життям. Він повторював собі, що ми, незначущі піщинки величного космосу, не заслуговуємо, щоб нами цікавився якийсь Бог. Але зараз Маркус був ладний змінити свою думку.
«Ми зустрінемось там, де все почалося».
Він мав упізнати свого супротивника. Мав здобути нагороду — порятунок Лари. І місцем, де все почалося, була вілла Єремії Сміта.
Маркус зупинив «Фіат-Панду» перед головною брамою. За домом уже не стежив поліціянт, а якийсь час тому з вілли поїхали і криміналісти. Там панувала атмосфера спустошення й пригніченості, як і тоді, коли ще не була розкрита таємниця вілли. Маркус рушив до будинку. Силі сутінків протистояло тільки світло місячної повні.
Дерева вздовж головної алеї колихалися від подувів холодного вітру. Шелестіння листя під черевиками було схоже на спалахи сміху, які проносилися повз нього, щоб затихнути за його спиною. Статуї, що прикрашали занедбаний сад, вдивлялися в нього порожніми очицями.
