— Хто там? — спитала вона, підносячи пістолет.
Маркус розумів, що вона вистрілить, коли двері відчинять.
— Послухай мене. Подумай про свою дитину. Як її звати? — Хотів відтягти час, але Камілла не відповідала, тільки вдивлялася у двері. Спробував ще раз: — Подумай про свого чоловіка. Ти не можеш залишити їх самих.
На очах Камілли блиснули сльози.
— Філіппо був такою милою дитиною, — прошепотіла вона.
Маркус вирішив бути твердим.
— Ти подумала, що станеться, коли натиснеш на спусковий гачок? Як почуватимешся потім? Запевняю, нічого не зміниться, усе лишиться так, як є. Ти не відчуєш полегшення. Надалі буде важко. Чого ти досягнеш?
— Не існує іншого способу, щоб виміряти справедливість.
Маркус знав, що жінка має рацію. Бракувало доказів, які могли б пов’язати Астора Ґояша з Канестрарі й Філіппо. Єдиний — кістку, знайдену в клініці, — забрали його люди.
— Ти не виміряєш справедливості, — сказав чоловік рішуче і співчутливо. — Помста не єдиний спосіб, який тобі лишився.
Він розпізнав у Камілли той самий погляд, який бачив у Раффаеле Альтьєрі, перш ніж той убив батька. Так само П’єтро Дзіні готувався виміряти справедливість Федеріко Ноні замість видати його поліції. Тому знав, що, коли двері ванної відчинять, Камілла натисне спусковий гачок.
Вони побачили, що ручка рухається. Світло у ванній погасло, і двері прочинили. Дівчина з ліжка скрикнула. У дверях з’явилася постать у білому халаті. Ця постать втупилася в дуло пістолета, а скам’янілі очі враз наповнилися сльозами. Це був не сімдесятирічний стариган. У дверях стояв юнак років п’ятнадцяти.
Маркус поглянув на Каміллу, яка свердлила поглядом хлопця.
— Де Астор Ґояш? — спитала вона.
Хлопець відповів так тихо, що ніхто його не почув.
— Де Астор Ґояш? — повторила Камілла, тримаючи його на мушці.
— Це я, — пробурмотів той.
— Ні, не ти, — відказала Камілла.
— То, може, ідеться про мого дідуся. Нагорі відбувається урочистий прийом на мою честь. Він там.
Камілла усвідомила помилку й завагалася. Маркус із цього скористався, щоб підійти та покласти руку на пістолет, а потім натиснув, щоб вона повільно опустила зброю.
— Ми виходимо, — сказав Маркус. — Нам нема чого тут робити. Навряд чи ти хочеш убити цього хлопця тільки тому, що його дідусь причетний до смерті твого сина? Це була б навіть не помста, а жорстокість. А я знаю, ти на таке не здатна.
Камілла вже хотіла його послухати, але вмить передумала. Маркус, простеживши за її поглядом, побачив, що вона знов приглядається до юнака. Камілла вдивлялася в його грудну клітку під розхристаним халатом. Жінка рушила до нього, і хлопець відступив, опершись спиною на стіну. Камілла обережно розтулила пілки халата, оголяючи довгий шрам, що був у хлопця на груднині.
Маркусa затрусило, він задихався. «Господи, що вони накоїли!» — подумав чоловік.
Онукові Астора Ґояша було стільки само років, що й Філіппо Рокка. Альберто Канестрарі був хірургом. Три роки тому він вчинив убивство на замовлення, щоб здобути серце.
«Але Камілла напевно не могла цього домислити», — сказав собі Маркус. Усупереч тому щось — передчуття, материнський інстинкт, шосте почуття — наказало їй підійти до хлопця. Вона поклала руку на його груди й протягом довгої хвилини прислухалася до серцебиття.
Камілла і хлопець дивилися одне на одного. Чи мати Філіппо шукала в його очах вогника, який підказав би, що це її син? Чи, може, якимось чином збагнула, що на неї зараз дивиться Філіппо?
Цього Маркус не знав, але усвідомив, що єдиний доказ, який міг би пов’язати старигана Астора Ґояша зі смертю дитини, уміщений у грудях його онука. Досить порівняти ДНК тканини, одержаної з органа, з ДНК батьків Філіппо. Однак Маркус не був певний, чи в такому разі здобуття справедливості втішить стражденну матір. Він вирішив мовчати. Хотів просто забрати Каміллу з номера. Ця жінка має дитину, про яку їй варто думати.
Маркус обійняв її за плечі, щоб провести до дверей. Камілла послухалася, відірвавши долоню від грудей хлопця, немовби востаннє на прощання пестячи його.
А потім рушила з Маркусом до дверей. Вони йшли коридором до ліфта. Несподівано Камілла обернулася до чоловіка, немов лише тепер усвідомила його присутність.
— Я знаю, хто ти. Священик, еге ж?
Маркус не відповів, тільки кивнув.
— Він говорив мені про тебе.
Чоловік здогадався, що Камілла має на увазі таємничого пенітенціарія, і не урвав її.
— Тиждень тому мені сказали по телефону, що я тебе тут зустріну. — Камілла схилила голову й поглянула на нього з дивним виразом обличчя. Було враження, що вона боїться за нього. — Просили, щоб я тобі сказала: ви зустрінетеся там, де все почалося. «Але цього разу ти муситимеш шукати диявола».
