Маркус підійшов до стільця, побачив конверт і відкрив його. Там був план квартири Лари, на якому зазначено потаємний люк у ванній. Був список місць, які відвідувала дівчина, розклад її занять. Записи, що пояснювали задум про додавання наркотику в цукор. Урешті фото усміхненої студентки. На її обличчі червоним чорнилом був виведений знак запитання. «Ти граєш зі мною», — пробурмотів Маркус. У конверті лежали докази, що це Єремія викрав дівчину. Однак не було слідів Лари. Як і пенітенціарія, який привів його сюди. Маркус кипів від нестями. Пенітенціарій не дотримав зобов’язання. Чоловік проклинав його, проклинав і себе. Не хотів більше перебувати в цьому місці. Повернувся, щоб піти вгору сходинками, але ліхтар вислизнув із його рук. Падаючи, він освітив щось за спиною Маркуса.
Там хтось стояв. У жмутку світла виднівся лише обрис руки. Хтось у чорному. Маркус нахилився за ліхтарем і освітив незнайомця. Та це була не людина — на вішаку висіла сутана.
Умить все стало ясно. Саме таким чином Єремія Сміт наближався до жертв. Дівчата не боялися його, тому що бачили не монстра, а служителя Церкви. Одна кишеня сутани здавалася повною. Маркус підійшов ближче й засунув руку. Вийняв пляшечку і шприц. Сукцинілхолін. Він не помилявся. Предмети, знайдені в кишені, свідчили про це. Усе влаштував Єремія.
Він знав, що сестра однієї з його жертв має ввечері чергувати, тож набрав номер швидкої та описав симптоми серцевого нападу. Чекав прибуття медиків, щоб уколоти собі отруйну речовину. Міг кинути шприц у куток кімнати або під меблі, і група швидкої допомоги напевно його не зауважила б, а криміналісти подумали б, що шприц залишили рятувальники.
Він не перевдягався у священика. Він був священик. Реалізувати план, напевно, розпочав приблизно тиждень тому, коли розіслав анонімні листи особам, що причетні до вбивства Валерії Альтьєрі. Потім надіслав імейл, який навів П’єтро Дзіні на правильну стежку в справі Фігаро. Зрештою зателефонував Каміллі Рокка й попередив, що за кілька днів Астор Ґояш зупиниться в готелі «Екседра».
Він і є той пенітенціарій.
Протягом усього часу він був у них перед очима, а вони не знали, хто це насправді. Узявши за приклад Альберто Канестрарі, Єремія симулював за допомогою сукцинілхоліну природну смерть. Цієї субстанції не виявило б жодне токсикологічне дослідження. Вистачило одного міліграма, щоб паралізувати м’язи дихальних шляхів. За кілька хвилин людина помирає через задуху, як сталося з Канестрарі. Речовина спричиняє негайний параліч, уже не даючи змоги змінити рішення.
Але Канестрарі не подумав про те, щоб викликати швидку допомогу. А Сміт подумав.
Що побачила поліція? Серійного вбивцю, який уже не становив загрози. Що побачили в нім лікарі? Пацієнта в комі. А що побачив Маркус?
Аномалію.
Рано чи пізно дія сукцинілхоліну припиниться. Єремія Сміт кожної миті може прокинутись.
Уперед. Стій. Повернися. І знову — уперед, стій, повернися.
У синьому залі очікування відділу інтенсивної терапії було чути лише ці одноманітні звуки. Маркус озирнувся. Нікого. Обережно рушив до джерела шуму.
Розсувні двері, що вели до відділення, відчинялися, але не зачинялися до кінця. Щось їх блокувало. Маркус підійшов ближче, щоб подивитися. Це була нога.
На підлозі лежав поліціянт, який стежив за Смітом. Труп не мав голови. Його череп розколовся від пострілу зблизька.
«Це лише перший», — подумав Маркус.
Нахилився над ним і побачив, що кобура на поясі порожня. Швидко благословив його й підвівся. Рушив коридором, заглядаючи в палати. Пацієнти лежали горілиць, занурені в байдужий сон. Усе мало такий вигляд, немовби тут нічого не відбулося.
Маркус заглибився в нереальну тишу. Йому спало на думку, що таким має бути пекло. Місце на роздоріжжі, де вже немає життя, але немає також і смерті. Дивлячись на хворих людей, він міркував: де вони насправді? Адже вони тут і водночас відсутні.
Діставшись кімнати чергувальних, Маркус побачив медсестер і лікаря. Їх спіткало нещастя — ба більше, ніж тих пацієнтів, що про них вони дбали.
Перша медсестра лежала на пульті від монітора з показниками життєдіяльності пацієнтів. Екрани були забризкані кров’ю: жінка мала глибоку рану на шиї. Друга медсестра лежала біля дверей. Вона намагалася втекти, але куля влучила в грудну клітку, відкинувши жінку назад. А далі в кімнаті, на стільці, був чоловік у білому халаті. Його руки безвладно звисали, голова відкинута назад, очі вдивлялися в стелю.
Палата Єремії Сміта була остання. Маркус рушив туди, певний, що знайде порожнє ліжко.
— Підійди ближче. — Голос був хрипкий і низький — нормально для того, хто протягом трьох днів був інтубований. — Ти пенітенціарій, еге ж?
Протягом декількох секунд Маркус не міг поворушитися. Потім помалу підійшов до прочинених дверей. Скляні стіни були затулені шторами. Однак зауважив за ними тінь. І врешті спинився перед дверима.
— Увійди. Не бійся.
— Ти озброєний, — відповів Маркус. — Я знаю, бо знайшов того поліціянта.
Тиша. Потім побачив, як той щось посуває підлогою. Пістолет.
— Перевір, він заряджений.
