— Ні, моя помста — дивитися, як він тут лежить. Жодного процесу, жодного судді. Ніяких законів і оскаржень. Жодної психіатричної експертизи й жодної пом’якшувальної обставини. Справжньою відплатою є певність, що він лишиться в цьому стані, буде в’язнем свого тіла. Із цієї в’язниці він напевно вже не вийде. А я зможу приходити щовечора, щоб поглянути йому в обличчя й сказати собі, що справедливість існує. — Вона повернулася до Сандри. — Скільки людей з-поміж тих, чиїх близьких убили, може радіти такому привілею?
— Твоя правда.
— Я робила йому масаж серця, поклавши долоні на це татуювання. «Убий мене». — Моніка відразливо здригнулася. — На моєму одязі лишився сморід його випорожнень, його сечі, а між пальцями — його слина. — Вона замовкла на хвилину. — У моїй роботі трапляється всяке. Хвороба зрівнює рахунки. Але правда в тім, що ми, лікарі, нікого не рятуємо. Бо кожен рятується сам. Обираючи краще життя, власний шлях. Кожен закінчить у своїх випорожненнях, і тільки того дня ми виявимо, хто ми насправді.
Сандру здивувала мудрість лікарки. Адже ця жінка її віку здавалася такою тендітною. Поліціянтці хотілось лишитися тут і розмовляти.
Моніка поглянула на годинник.
— Вибач, що затримала. Я піду, скоро чергування.
— Приємно було познайомитись. Сьогодні я дечого в тебе навчилася.
Лікарка всміхнулася.
— Мій батько каже, ми ростемо зокрема й завдяки силі, з якою нам дають ляпаси.
Сандра дивилася на лікарку, поки та віддалялася порожнім коридором. У її голові знову з’явилася та думка. Але й цього разу Сандра її відігнала: переконання, що це Шалбер убив чоловіка. І вона пішла з ним до ліжка. Але вона потребувала тих пестощів. Давід зрозумів би це.
Вона підійшла до стерильного контейнера, вийняла з нього маску і вдягла. А потім переступила поріг маленького пекла, у якому був лише один проклятий.
Наближаючись до ліжка Єремії Сміта, лічила кроки. Шість. Ні, сім. Втупила в нього погляд. Золота рибка була на відстані руки. Із заплющеними очима, оточена крижаною байдужістю. Ця людина не пробуджувала ніяких почуттів. Ані страху, ані співчуття.
Біля ліжка стояло крісло. Сандра сіла. Обіперла лікті на коліна, сплела пальці й нахилилася до лежачого. Подумала, що хотіла б прочитати його думки й зрозуміти, що скерувало його до вчинення зла. У цьому полягає робота пенітенціарія. У дослідженні людської душі, у пошуку глибших мотивацій до дій. Натомість вона як фотограф-криміналіст приглядалася до зовнішніх ознак, ран, які зло залишає у світі.
Згадала темне фото з плівки, зняте «лейкою».
«Це моя межа», — сказала вона собі. Не маючи кадра, утраченого безповоротно, мабуть, через хибну установку затвора фотоапарата, вона не могла далі слідувати шляхом, який указав Давід. Невідомо, чи є що-небудь на тому фото.
Те, що Сандра могла побачити на фотографіях, було для неї джерелом інформації, але також бар’єром. От якби хоч раз узяти й зазирнути в глибину своєї душі, а потім видобути все назовні, намагаючись знайти дорогу, що веде до прощення. Тож вона заговорила до Єремії Сміта:
