— Тримайся, прошу, — сказав він, підійшов до дверей і потягнув за ручку пожежної тривоги. Це був якнайшвидший спосіб викликати допомогу.
Сандра не розуміла, що коїться. Мала враження, що непритомніє. Відчувала печіння в легенях і не могла ні поворухнутися, ані крикнути. Була ув’язнена у своєму тілі.
Маркус став на коліно і взяв її за руки, безпорадно на неї дивлячись.
— Відсуньтеся.
Голос пролунав з-за його спини. Маркус послухався й побачив маленьку жінку в білому халаті, яка схопила Сандру за руку й потягнула до найближчого порожнього ліжка. Він допоміг їй, узявши поліціянтку за ноги. І вони її поклали.
Дівчина схопила ларингоскоп. Вклала його до горла Сандри й повільно засунула трубку, яку під’єднала до апарата. Приклала до грудей стетоскоп.
— Пульс повертається до норми, — сказала дівчина. — Мабуть, ми встигли.
Вона повернулася до Єремії Сміта. Поглянула на місце пострілу на його скроні, а потім на шрам Маркусa. Вона була здивована.
Лише тоді Маркус її впізнав. Це була Моніка, сестра Терези. Цього разу вона врятувала життя поліціянтці.
— Ідіть звідси, — кинула до нього.
Маркус розгублено подивився на неї.
— Я прошу звідси вийти, — повторила лікарка. — Ніхто не зрозуміє, чому ви його застрелили.
Він вагався.
— Але я знаю причину, — додала Моніка.
Він поглянув на Сандру. Побачив вогник у її широко розплющених очах. Торкнувся її обличчя й рушив до евакуаційного виходу.
Сонце, сідаючи, забарвило обрій над Чорнобилем.
Електростанція, що стояла над річкою, була схожа на згаслий вулкан. Насправді те, що здавалося неробочим і нешкідливим, було більш ніж будь-коли живе і смертельно небезпечне. І воно далі сіятиме смерть ще тисячі років.
Мисливець придивився з дороги до реакторів, серед яких четвертий, що спричинив найбільшу атомну катастрофу в історії людства, спочивав тепер під крихким саркофагом зі свинцю й бетону.
Асфальтове покриття шосе було пошкоджене й примушувало старе «вольво» підскакувати й стогнати під час руху. Авто їхало посеред просторів із пишним лісом. Через радіоактивний вітер дерева після вибуху змінили колір. Місцеві, які тоді навіть не уявляли, що насправді сталося, назвали місцевість Рудим лісом.
Апокаліпсис розпочався 26 квітня 1986 року о 01:23. Спершу влада недооцінила те, що сталося, намагаючись усе приховати. Її більше хвилювало поширення хибних чуток, аніж здоров’я людей. Евакуацію розпочали лише за тридцять шість годин після катастрофи.
Місто Прип’ять було розташоване недалеко від станції. Мисливець побачив будинки через переднє скло. Ані світла, ані сліду життя між високих бетонних будівель поряд з електростанцією. На той час, коли жителі покидали Прип’ять, кількість його населення становила сорок сім тисяч. Це було сучасне місто з кав’ярнями, ресторанами, кінотеатром, спортивними майданчиками і двома лікарнями. Умови життя тут були кращі, ніж в інших регіонах країни.
Тепер місто скидалося на похмурий краєвид із чорно-білої листівки.
Через дорогу пробігло лисеня, і Мисливець мав загальмувати, щоб його не збити. Природа скористалася відсутністю людини: багато видів тварин і рослин створили тут собі місце для життя, яке парадоксальним чином стало схоже на земний рай. Однак ніхто не міг сказати, які в майбутньому будуть наслідки радіоактивного забруднення.
На сидінні біля Мисливця лежав лічильник Ґейґера, який видавав ритмічний сигнал, наче закодований потік інформації, що лине з іншого виміру. Мисливець мав обмаль часу. Мусив підкупити українського чиновника, щоб дістати дозвіл на в’їзд до так званої зони. Заборонена зона пролягає в радіусі тридцяти кілометрів довкола електростанції, всередині якої були реактори, що вже не діяли. Він хотів скористатися сутінками, щоб закінчити слідство. Незабаром мала настати ніч.
Мисливець бачив покинуті на узбіччі військові транспортні засоби. Їх були сотні. Справжнє кладовище вантажівок, гелікоптерів, танків тощо. Їх використовували прибулі війська, щоб запобігти наслідкам катастрофи, але в кінці операції вони були так заражені випромінюванням, що було вирішено лишити техніку тут.
Його вітав заржавілий вказівник із назвою покинутого населеного пункту. На околиці міста стояв парк атракціонів, у якому бавилися діти наступного дня після катастрофи. Це було перше місце, забруднене радіоактивною хмарою. Тут стояло велике чортове колесо, від якого після кислотного дощу залишився тільки іржавий скелет.
Поперек дороги лежало кілька бетонних блоків, що перекривали в’їзд до Прип’яті. Мисливець загальмував і вирішив далі просуватися пішки. Вийняв із багажника сумку й закинув на плече. Тримаючи в руці лічильник Ґейґера, пішов до міста-привиду.
