— Коли я планував усе це, мені спало на думку, що, коли ти знайдеш льох у саду, то з’явишся тут, щоб спитати мене. — Сміт посміхнувся. — Адже я знаю, де дівчина.
— Тоді скажи.
— На все свій час, друже. Натомість якби до сьогоднішнього вечора ти не розкрив мого плану, я вважав би, що маю право зникнути назавжди.
— Я розкрив твій план, розв’язав завдання, то чому ти не хочеш звільнити цю жінку та сказати мені, де Лара?
— Бо це не так просто. Ти муситимеш здійснити вибір.
— Який?
— Я маю пістолет, і ти маєш пістолет. Ти муситимеш вирішити, хто помре цієї ночі. — Він ткнув дулом у голову Сандри. — Я вб’ю її. Якщо ти мені в цьому не перешкодиш, потім я розкажу тобі про Лару. А якщо ти мене вб’єш, то врятуєш життя поліціянтки, але ніколи не дізнаєшся, що сталося із цією студенткою.
— Чому ти хочеш, щоб я тебе вбив?
— Ти ще цього не зрозумів, Маркусе? — Тон його голосу й погляд були сповнені болю.
— Ні. Поясни, — відказав чоловік.
— Цей старий безумець, отець Девок, керувався правилом пенітенціаріїв. Він вважав, що єдиним способом стримувати зло є зло. А ти знаєш, що за цим приховано? Щоб пізнати зло, ми мусили заходити на його темну територію, досліджувати його, зливатися з ним. Однак дехто з нас загубив шлях назад.
— Саме це сталося з тобою.
— І з іншими до мене. Я пам’ятаю, як Девок мене вербував. Мої батьки були дуже релігійні, тому пробудили в мені покликання. Я мав вісімнадцять років і навчався в семінарії. Отець Девок навчив мене дивитися на світ очима зла. А потім перекреслив моє минуле й мою особистість, зануривши назавжди в цей темний океан зла.
Його обличчям потекла сльоза.
— Чому ти став убивати?
— Я завжди хотів довести, що стою на боці добра. Але якоїсь миті впевнився, що це залишиться лише у сфері намірів. Єдиним способом було піддатися випробуванням. Я викрав першу дівчину й затягнув до укриття. Ти бачив його, там немає знарядь катування, бо те, що я чинив, не було мені приємним. Я не садист. Я утримував її живою, шукаючи якогось приводу, щоб звільнити. Але щоденно відкладав рішення. Вона плакала, зневірялася, благала мене, щоб я її відпустив. Я дав собі місяць. І нарешті зрозумів, що в мені нема до неї співчуття. Тому я її вбив.
«Тереза», — нагадала собі Сандра. Сестра Моніки, лікарки, яка врятувала йому життя.
— Але не був задоволений. Надалі я розкривав злочини і злочинців, а Девок нічого не підозрював. Я жив одночасно у світі справедливості й у світі гріха. Через певний час я повторив випробування з другою дівчиною. А потім із третьою й четвертою. Я забирав у них якийсь предмет, щось на кшталт сувеніра, сподіваючись, що з часом він допоможе мені впоратися з відчуттям провини. Але завжди було так само: я не відчував співчуття. Так я призвичаївся до зла: не міг відрізнити того, з яким стикався під час розслідувань, від того, яке вчиняв сам. Ти хочеш довідатися, до якого абсурду дійшла ця історія? Що більше я заподіював зла, то краще його викривав. Відтоді я врятував від смерті десятки осіб, розкрив безліч злочинів.
Єремія гірко розсміявся.
— Тож якщо зараз я вб’ю тебе, то врятую життя цієї жінки і втрачу Лару. — Маркус потроху його розумів. — Якщо я цього не зроблю, ти скажеш мені, де студентка, але потім уб’єш поліціянтку. В обох випадках я стою на пропащій позиції. Це я твоя справжня жертва. Адже обидва варіанти однакові: ти хочеш довести, що можна робити добро, лише заподіюючи зло.
— За добро завжди платять якусь ціну, Маркусе. А зло нічого не коштує.
Сандра була шокована. Але не збиралася бути просто глядачкою.
— Не перешкоджай йому, хай цей негідник мене вб’є, — сказала жінка. — І примусь його сказати, де Лара. Вона вагітна.
Єремія вдарив поліціянтку пістолетом.
— Не торкайся її, — гаркнув Маркус.
— Браво, твоя поведінка мені подобається. Злість — це перший крок.
Маркус не знав, що Лара вагітна. Він був вражений. Єремія це помітив.
— Що спричиняє тобі більшу прикрість: дивитися, як убивають когось на твоїх очах, чи усвідомлення, що далеко звідси помирає хтось інший? Кого ти бажаєш: поліціянтку чи Лару з дитиною, яку вона носить у лоні? Обирай.
Маркус хотів виграти час. Він не знав, чи може сподіватися на прибуття поліції. А якщо вони приїдуть, що станеться? Бо Єремії не було чого втрачати.
— Якщо дозволю тобі вистрелити в поліціянтку, звідки я знатиму, що ти скажеш мені, де Лара? Насправді ти міг би вбити їх обох. Може, ти навіть розраховуєш на те, що доведеш мене до крайнощів і примусиш помститися. Тоді візьмеш гору.
Єремія поглянув на нього.
— Треба визнати, ми справді добре попрацювали.
— Ти про що? — спитав збентежений Маркус.
— Тільки подумай, Маркусе: як ти до мене добрався?
— Завдяки сукцинілхоліну, який уколов собі Альберто Канестрарі.
— Лише завдяки цьому? Ти певен?
Маркус замислився.
— Поквапся, не розчаровуй мене. Поміркуй про напис у мене на грудях.
«Убий мене». Маркус подумав: «Що він має на увазі?»
