— Лікарі говорять про кому, — сказав Клементе, ніби читав Маркусові думки. — Але екіпаж швидкої, який надав допомогу, одразу інтубував його. До речі…
— Що?
— Так сталося, що сестра першої жертви була там разом із фельдшером. Їй двадцять сім, вона лікар.
Маркус був здивований.
— Вона знає, кому врятувала життя?
— Саме вона звернула увагу на ролик її сестри-близнючки, убитої шість років тому. У всякому разі, це не був звичайний виклик ще й з іншої причини… — Клементе вийняв фотографію з портфеля й показав Маркусові. На знімку були чоловічі груди з написом: «Убий мене». — Він ходив із цим татуюванням по місту, між людей.
— Це символ його подвійної сутності, — припустив Маркус. — Немовби він хотів сказати, що цього задосить, адже зазвичай ми оцінюємо людей поверхово, за зовнішнім виглядом. І коли правда витатуювана на грудях, її може побачити кожен, але водночас, хоч і така близька, вона прихована, тому що її ніхто не зауважує. Те саме було з Єремією Смітом: люди навколо спілкувалися з ним і не усвідомлювали небезпеки. Насправді ніхто не бачив його таким, яким він був.
— Але в цих словах приховано виклик: убий мене, якщо тобі вдасться.
Маркус повернувся до Клементе.
— А що нам дає цей виклик?
— Він стосується Лари.
— Хто сказав, що вона досі жива?
— Решта були живі принаймні місяць, а потім їх знаходили.
— Звідки нам відомо, що саме він її викрав?
— Цукор. Він давав наркотики й іншим дівчатам. Однаковий сценарій. Підходив до них удень, пропонував випити. У напоях завжди був GHB[5], більше відомий як «пігулка зґвалтування». Це наркотик, який призводить до заціпеніння, а у великих дозах спричиняє непритомність. Поліційні експерти знайшли сліди препарату в пластянці, що залишилася в тому місці, де Єремія зустрівся з першою жертвою, а потім у пляшці, знайденій на місці третього викрадення. Це ніби його підпис, щось на зразок знака.
— «Пігулка зґвалтування», — повторив Маркус. — Тож ідеться про секс?
Клементе похитав головою.
— Ніякого зґвалтування або слідів тортур на тілах жертв. Він зв’язував їх, тримав живими, а за місяць перерізав горло.
— Але він викрав Лару з квартири, — сказав Маркус. — Як це пояснити?
— Деякі серійні вбивці вдосконалюють свій modus operandi[6], у міру того як розвивається садистська фантазія, що живить їхні інстинкти. Час від часу вони додають деталі, що збільшують задоволення. Стають професійними вбивцями, відшліфовуючи методи.
Роз’яснення Клементе були логічні, але не переконали Маркуса.
— Розкажи мені про віллу Єремії Сміта, — попросив він.
— Поліція досі її обшукує, тож ми не можемо туди поїхати. Але, схоже, він не привозив туди жертв. У нього було якесь інше місце. Якщо відшукаємо його, то знайдемо й Лару.
— Але поліція не шукає її.
— Можливо, щось у тому будинку натякне на зв’язок із нею.
— Хіба ми не повинні скерувати їх на правильний шлях?
— Ні.
— Чому? — здивувався Маркус.
— Ми цього не зробимо, — твердо сказав Клементе.
— Лара мала б більше шансів на порятунок.
— Але поліція може заважати тобі, а ти повинен діяти вільно.
— І як це має відбуватися? — запротестував Маркус. — Я навіть не знаю, з чого розпочати!
Клементе став перед Маркусом і подивився йому в очі.
— Я знаю, ти не певен, що це можливо, і все це здається чимось новим. Але для тебе це не вперше. Ти був досконалий у тому, що робив, і ти ще можеш бути таким. Запевняю, якщо є хтось, здатний знайти цю дівчину, то тільки ти. Що раніше ти це зрозумієш, то буде краще для всіх. Бо в мене склалося враження, що в Лари залишилось небагато часу.
Маркус подивився через плече Клементе на пацієнта, який був підімкнений до апарата й перебував за крок від останньої межі. А потім він побачив своє відображення на склі, накладене на цей образ. Маркуса це роздратувало, і він відвів очі. Не від вигляду цього монстра, — він не терпів дзеркал: досі не міг бачити себе в них.
— Що зі мною буде, якщо я не зможу?
— Он воно що: боїшся за себе.
— Клементе, я не знаю, хто я.
— Незабаром дізнаєшся, друже. — Він віддав Маркусові документи, що стосувалися справи. — Ми тобі довіряємо. Але відтепер ти сам.
Третє правило, яке вона засвоїла, полягає в тому, що кожен будинок має свій запах. Він належить його мешканцям і є унікальним. Коли орендарі виїжджають, запах зникає. Саме тому щоразу, коли Сандра Веґа поверталася у свою квартиру в районі Навільї, прорізаному каналами, вона намагалася відчути запах Давіда.
Лосьйон після гоління й сигарети з ароматом анісу.
Вона знала, що одного разу, рано чи пізно, вона прийде додому й не відчує його. Зі зникненням цього аромату Давід зникне. Назавжди.
Ця думка доводила її до відчаю. І вона намагалася якомога більше перебувати не вдома. Не «забруднювати» своєю присутністю кімнати, щоб її запах не притлумлював Давідового.
