Де Мікеліс схрестив руки на грудях. Його поведінка дратувала Сандру, але вона добре знала, що інспектор не може визнати такого сміливого припущення. Вона знала його багато років і була переконана: де Мікелісові зручно вважати, що ці абсурдні вбивства були наслідком обставин, які не залежали від убивці. Менше з тим, він мав рацію: очевидних доказів не було.
— Я розповім це судмедекспертові, він проведе токсикологічне дослідження.
«Краще, ніж нічого», — подумала Сандра. Де Мікеліс був доскіпливий, гарний поліціянт, їй подобалося з ним працювати. Він любив мистецтво, а в її очах це було ознакою вразливості. Як вона знала, у нього не було дітей і він їздив у відпустки з дружиною, щоб відвідувати музеї. Де Мікеліс стверджував, що всі шедеври приховують багато таємниць і завдання поціновувачів мистецтва — знайти їх. Тому він був не з тих поліціянтів, які вдовольняються першим враженням.
— Іноді ми хотіли б, аби реальність була інша. А що ми не можемо нічого змінити, то намагаємося пояснювати речі по-своєму. Але не завжди вдається.
— Так, — відповіла Сандра, раптом розсердившись на себе.
Ці слова стосувалися її, але вона не могла цього визнати. Жінка стала збиратися, щоб піти.
— Зачекай, я хотів сказати тобі… — Де Мікеліс пригладив пальцями своє сиве волосся, добираючи слушні слова. — Мені шкода, що так сталося. Я знаю, минуло шість місяців…
— П’ять, — виправила його Сандра.
— Так, але все-таки я повинен був зробити це раніше, тільки…
— Не переймайся. — Вона змусила себе посміхнутися. — Дякую, цього досить.
Сандра розвернулася й рушила до автівки. Вона йшла швидко, з дивним відчуттям тривоги, а також гніву та болю. Ніби десь усередині з’явилася в’язка´ гумова грудка. Жінка називала це «справою».
Вона не хотіла того визнавати, але за п’ять місяців «справа» врізалася в її серце.
Дощ ніяк не вщухав. На відміну від людей, що траплялися їм на шляху, Маркус і Клементе неспішно йшли через двір великої університетської клініки. Джемеллі була найбільшим лікувальним закладом у місті.
— Поліція пильнує головний вхід, — сказав Клементе. — Також ми маємо уникати камер відеоспостереження.
Потім він звернув ліворуч і повів Маркуса до білої будівлі. Під дашком стояли контейнери з пральним порошком і візки, повні брудних простирадл. Залізні сходинки перед службовим входом. Двері були відчинені, тому вони ввійшли до пральні. Чоловіки піднялися на перший поверх вантажним ліфтом та опинилися у вузькому коридорі з броньованими дверима в кінці. Перш ніж увійти, слід було надіти стерильні фартухи, маски та бахили, які вони взяли з возика, що там стояв. Потім Клементе дав Маркусові магнітну картку. З такими картками на шиї чоловіки могли бути спокійними, ніхто не питатиме їх ні про що. Однією з карток вони відчинили електронний замок і зайшли.
Перед ними був довгий коридор із блакитними стінами. У повітрі пахло спиртом і засобом для миття підлоги.
На відміну від інших приміщень лікарні, у відділенні інтенсивної терапії панувала тиша. Не було постійної біганини лікарів і медсестер, персонал рухався коридорами неспішно, намагаючись не шуміти. Єдиний звук — гул апаратури, від якої залежало життя пацієнтів.
Проте в цьому спокійному місці точилася жорстока боротьба зі смертю. Коли один із бійців гинув, не було шуму й криків. Жодного сигналу: червоного світла в чергувальній кімнаті було досить, щоб повідомити про припинення всіх життєвих функцій.
В інших відділеннях рятувати життя пацієнтів — означало боротися з часом. Тут його плин відчували інакше. Час розтягувався так, що, здавалося, його зовсім не існувало. Недарма це місце працівники відділення ускладненої хірургії називали словом «межа».
— Деякі люди вирішують перетнути її, інші вважають за краще повернутися, — сказав Клементе, пояснюючи Маркусові, звідки взялося це слово.
Вони опинилися перед склом, що відділяло коридор від однієї з палат реанімації. Там було шість ліжок. Лиш одне зайняте.
На ньому лежав чоловік близько п’ятдесяти років, підімкнений до дихального апарата. Дивлячись на нього, Маркус думав про себе, про те, як знайомий знайшов його на такому ліжку, коли він боровся за життя, наближаючись до межі темряви і світла. Він вирішив залишитися на цьому боці.
Клементе вказав на палату за склом.
— Минулої ночі до заміської вілли виїхала машина швидкої з приводу підозри на серцевий напад. У будинку чоловіка, який набрав номер екстреної служби, знайшли кілька предметів: стрічку для волосся, кораловий браслет, рожевий шарф і роликовий ковзан, що належали жертвам невідомого серійного вбивці. Чоловіка звуть Єремія Сміт.
«Єремія — це мирне ім’я, — подумав Маркус. — Воно не пасує серійному вбивці».
Клементе вийняв із внутрішньої кишені плаща складену картонну теку з написом c.g. 97-95-6.
— Чотири жертви за шість років. Зарізані. Усі — жінки віком від сімнадцяти до двадцяти восьми років.
Поки Клементе розмірковував над сказаним, Маркус зосередився на чоловіковому обличчі. Його важко було обманути зовнішністю: тіло перед ним — лише маскування, спосіб залишатися непоміченим.
