Маркус не знав точно, чого шукати, але був переконаний: має існувати щось, що пов’язує молоду студентку з Єремією. Лара не була звичайною жертвою, радше кимось значно важливішим, об’єктом жадання. Маркус мусив пізнати природу цього зв’язку, адже тільки після цього міг зрозуміти, де дівчина ув’язнена. Мав лише гіпотези, але наразі вирішив, що не повинен нічого відкидати.
Здалеку лунав гавкіт собак, що вешталися вулицями.
Під цей невідрадний відгомін Маркус досліджував перший поверх, розпочавши з ванної, де був лаз, яким утік викрадач. Біля душу побачив полицю, на ній — декілька флаконів із гелем для душу, шампунем і бальзамом, розставлених в ідеальному порядку. Так само рівно біля пральної машини були розташовані порошки для прання. За дзеркалом над умивальником була шафка: у ній стояли косметика й ліки. Календар на дверях був розгорнутий на поточному місяці.
Собаки загавкали й загарчали, наче боролися за здобич.
Маркус повернувся вниз, у кухню. Перш ніж зійти на поверх, Єремія Сміт подбав про спорожнення цукорниці, що стояла на столі, і слоїка на полиці з написом «ЦУКОР», — щоб усунути сліди наркотику. Учинив усе це спокійно, не поспішаючи. Він не ризикував, бо мав багато часу: Лара спала.
«Ти розумний, не припускаєшся помилок, але таки мав десь схибити».
Маркус розумів, що розповіді про серійних убивць, які прагнуть похвалитися перед світом своїми подвигами й кидають виклик людям, котрі намагаються їх упіймати, — то лише байки для медіа, що підігрівають інтерес загалу. Серійному вбивці подобається те, що він робить. Саме тому він хоче, щоб це тривало якнайдовше. Його не цікавить розголос, це йому лише шкодить. Однак інколи він залишає слід. Він не хоче ні про що інформувати, тільки ділитися своїми переживаннями.
«Що ж ти залишив мені?» — спитав себе подумки Маркус і спрямував світло ліхтаря на кухонні полиці. На одній із них стояли кулінарні книжки. Мешкаючи з батьками, Лара, імовірно, не куховарила, але після переїзду до Рима мусила навчитися дбати про себе. Поміж книжок із кольоровими корінцями стояла одна в чорній обкладинці. Маркус підійшов ближче й нахилив голову, щоб прочитати заголовок. Біблія.
«Дивно», — подумав він.
Розгорнув її на місці, де лежала закладка з червоного атласу. То було Перше послання апостола Павла до Солунян.
«День же Господній прибуде, як злодій вночі»[11].
Жахлива іронія напевно невипадкова. Хтось спеціально поклав тут цю книгу? Слова стосувалися Судного дня, але добре описували те, що трапилося з Ларою. Хтось її викрав. Цього разу злодій украв людину. Молода студентка не зауважила присутності Єремії Сміта, який кружляв навколо неї як тінь. Маркус роззирнувся: канапа, телевізор, журнали на столі, холодильник із магнітами, старий затертий паркет. Ця маленька квартира була місцем, де Лара почувалася впевнено. Але цього було замало, щоб убезпечитися. Як вона могла дізнатися, що їй щось загрожує? «Люди за своєю природою оптимісти», — думав Маркус. Для виживання виду важливо нехтувати думками про потенційні загрози й зауважувати тільки найвірогідніші.
Не можна жити в безперестанному страху.
Оптимістичний підхід полягає в тому, щоб іти вперед попри біль і страждання, якими сповнене життя. Але є тут і єдиний недолік: цей підхід часто заважає помічати зло, яке на нас чатує.
Бездомні собаки припинили гавкати. Нараз Маркуса аж морозом усипало, бо він почув новий звук. Ледве чутний рип мостин.
«День же Господній прибуде, як злодій вночі», — пригадав він, усвідомивши, що припустився помилки, передусім не перевіривши горішнього поверху.
— Загаси ліхтар.
Голос лунав зі сходів за його спиною. Маркус загасив, але не повернувся. Хоч би ким був непроханий гість, він прийшов у квартиру раніше за нього. Маркус дослуха´вся до тиші навколо. Чоловік стояв за кілька метрів від нього. Невідомо, відколи він спостерігав за Маркусом.
— Відвернися, — наказав голос.
Маркус повільно відвернувся. Через ґрати на вікні знадвору соталося слабке світло, кидаючи на стіну перехрещені тіні, від чого приміщення ставало подібне до клітки. У цій клітці, мов дикий звір, причаївся темний і грізний силует. Примара, оповита сутінками. Непроханий гість був вищий за нього щонайменше на двадцять сантиметрів, кремезний. Вони довго стояли мовчки. А потім голос знову виринув із сутінків:
— Це ти? — Його тембр указував, що це не чоловік, а хлопець. Маркус відчув у нім шаленість і страх. — То це ти, сучий сину.
Не знаючи, чи він озброєний, Маркус промовчав, дозволивши йому говорити.
— Я бачив тебе вчора вранці, коли ти прийшов сюди з тим, другим. Уже два дні я не спускаю очей із цього місця. Чого ви від мене хочете?
Маркус не розумів, про що він говорить.
— Знущаєтеся з мене?
Тінь ступила крок у його бік. Маркус, побачивши чоловікові руки, збагнув, що той не озброєний, і наважився відповісти:
— Я не знаю, про що ти.
— Кепкуєш.
— Поговорімо спокійно в якомусь іншому місці, — запропонував Маркус.
— Ми поговоримо зараз.
Маркус вирішив грати відкрито.
— Ти тут через дівчину, що зникла?
