Сандра ввімкнула ноутбук, маючи надію, що знайде щось, але в ньому були тільки старі неважливі файли. В електронній пошті також не знайшла нічого цікавого. У жодному документі чи листі Давід не згадував, чому опинився в Римі.
Жінка замислилася про те, чого він побоювався та що стало причиною цього. Повернулися сумніви, через які Сандра не спала цілу ніч. Вона могла б заприсягтися, що її чоловік був чесний. Чи він таки приховував від неї якісь брудні справи?
«Іди під три чорти, Шалбере», — подумала вона.
Сандра повернулася до сумки й відклала вбік те, що не мало для неї значення, як-от універсальний складаний ніж чи телеоб’єктиви, і стала гортати записник із календарем у шкіряній обкладинці. У нього були стерті береги, він був дуже старий. Щороку Давід змінював у ньому лише вкладку. Це був один із тих предметів, з якими він не розлучався. Як брунатні капці зі зношеними підошвами, що трималися на ремінці між пальцями, або старий гольф — Давід вдягав його завжди, коли сідав за комп’ютер. Сандра тисячу разів намагалася сховати ці речі. Чоловік протягом кількох днів удавав, що не зауважив цього, але потім завжди їх знаходив.
Вона всміхнулася цьому спогаду. Давід просто був такий. Інший став би сердитись, натомість він ніколи не мав до неї претензій. Повертався до своїх звичок, ось і все.
Сандра розгорнула записник. На кількох сторінках із періоду, коли її чоловік був у Римі, записано кілька адрес. Давід зазначив їх і на плані міста. Усього близько двадцяти.
Розмірковуючи про те, яке значення можуть мати ці примітки, Сандра зауважила, що у валізі є предмет, якого нема в переліку, — рація. Перевірила частоту. Вісімдесят перший канал. Вона про такий нічого не знала.
Для чого це могло йому знадобитися?
Оглядаючи інші предмети, Сандра зрозуміла, що чогось бракує. Не було диктофона, який Давід завжди носив із собою. Він називав його своєю запасною пам’яттю. Диктофона не було в кишені під час випадку, який призвів до смерті Давіда. Пристрій, звичайно, міг зникнути за багатьох обставин. Жінка вирішила це занотувати. Перш ніж узятися до подальших пошуків, вона підсумувала, що довідалася на цей час.
Сандра знайшла в записнику адреси, позначені також на плані Рима. Рація, налаштована на таємничу частоту. Відсутність диктофона, який Давід використовував для запису повідомлень.
Розмірковуючи над цим, вона почувалася знічено. Після трагічної чоловікової смерті вона зверталася до «Reuters» і «Associated Press» — агенцій, із якими її чоловік зазвичай співпрацював, — і питала, чи випадково не виконував він для них якоїсь роботи в Римі. Обидві агенції відповіли, що ні. Раптом щось і готував, то самостійно. Напевно, він не вперше робив репортаж, щоб потім продати його тому, хто запропонує щось вигідне. Сандра мала передчуття, що цього разу йшлося про щось більше. Однак не була певна, чи хоче про це дізнатися.
Щоб відігнати погані думки, вона знову взялася переглядати вміст валізи.
Дістала з неї «Leica І». Це був фотоапарат 1925 року, сконструйований Оскаром Барнаком і вдосконалений пізніше завдяки задумам Ернста Лейтца. Він уможливлював фотографування з рук і був першим апаратом цього типу. Завдяки легкості використання на місцевості його поява стала переломною під час фотографування воєнних дій. Механізм був досконалий. Горизонтальний полотняний затвор, витримка від 1/20 до 1/500 секунди, об’єктив 50 міліметрів. Справжній скарб для колекціонера.
Сандра подарувала його Давідові на першу річницю шлюбу. Вона пам’ятала, як він здивувався, коли відкрив подарунок. Зарплати їх обох забракло б на придбання цієї іграшки — але Сандра успадкувала апарат після смерті дідуся, який прищепив їй любов до фотографії.
Це було щось на кшталт сімейного сувеніра, і Давід ніколи з ним не розлучався. Говорив, це його талісман, який приносить йому щастя.
«Але він не врятував тобі життя», — подумала Сандра.
Фотоапарат лежав в оригінальному шкіряному футлярі, на якому вона попрохала вигравіювати ініціали «D.L.». Сандра відкрила футляр і довго придивлялася до пристрою, згадуючи, як Давідові очі блищали, немов у дитини, щоразу, коли він брав його до рук. Думала вже його відкласти, аж тут зауважила: елемент, що дає змогу перемотувати кадри, зведений, як кажуть професіонали. В апараті була плівка.
Давід фотографував ним.
На місцевому жаргоні вони мали назву «естафети». Це були розкидані містом квартири, у яких можна було зупинитися на ночівлю або просто відпочити й щось з’їсти. На табличці біля дзвінка були зазначені назви вигаданих торговельних товариств.
Маркус зайшов до однієї із цих квартир — він її знав, адже був там разом із Клементе. Приятель розказав йому тоді, що ті, для кого ці квартири призначені, мають у Римі багато нерухомості. Ключ був схований у шпарині біля дверей.
Як він і очікував, біль з’явився на світанку. Крім декількох синців на ребрах, які давалися взнаки під час кожного вдиху, про те, що сталося цієї ночі, нагадували розбита губа й набрякле обличчя. І рана на скроні.
